Читать «Вершник без голови» онлайн - страница 6

— Ти збився з дороги, небоже? — питає плантатор, квапливо під'їжджаючи до відставного офіцера.

— Ні, дядечку, пока що ні. Я спинився, щоб роздивитись довкола. Річка має бути десь там. Поїдемо отим видолинком. Нехай рушають далі. Ми не збилися з дороги, я за це ручуся.

І знову вперед — з положистого схилу, потім видолинком, потім ще на одне узвишшя, — а там знову зупинка.

— Ти таки збився, Касе? — знову запитує плантатор, і собі виїхавши на узвишшя.

— Хай йому чорт, дядечку! Здається, й справді так, — не дуже чемно відказує небіж, іще не бажаючи цьому вірити. — Та й хто в біса не збився б на цьому клятому згарищі!.. А втім, ні, ні! — каже він, побачивши, що до них під'їжджає карета, й приховуючи розгубленість. — Тепер я бачу. Ми їдемо як треба. Річка отам. Рушаймо далі.

Рушає він сам, хоча й не так рішуче, як раніш. Рушають за ним і чорні візники, які, хоча й не дають-нічого взнаки, вже помітили його невпевненість. Якби хто їх спитав, вони могли б сказати, що обоз давно вже їде не прямо, а кружляє видолинками між купами обгорілих дерев.

Та ось усі чують радісний вигук провідника, до якого враз повернулася пригасла самовпевненість. Ніби у відповідь дружно ляскають батоги, перекочується веселий гомін. Обоз знову натрапив на колію, яку залишили колеса не менш як десятка возів. І проїхали вони тут зовсім недавно: колія і відбитки копит ще свіжі. Як видно, з годину тому цією вигорілою прерією пройшов подібний до їхнього караван фургонів. Як і вони, він може простувати тільки до річки Леони: отож чи це не урядовий обоз, відряджений до форту Індж? А коли так, то їм треба лише триматись його сліду — адже до форту й до кінцевої мети їхньої подорожі веде одна дорога, тільки форт іще трохи далі.

Кращої нагоди ніхто не міг і сподіватися. Провідник, який перед тим видимо розгубився, — хоча й не признавався в цьому, — знов підбадьорився і ще бундючніше, /ніж раніш, дає наказ рушати далі.

Десь із милю вони їдуть слідами фургонів, що пройшли попереду; та ці сліди ведуть не навпростець, а звиваються між купами обгорілих дерев. З обличчя Кассія Колхауна поволі зникає самовпевнений вираз, і воно дедалі хмурніє. І ось уже на ньому можна побачити глибокий розпач: провідник нарешті збагнув, що слід сорока чотирьох коліс, яким він веде свій караван, залишено десятьма піттсбурзькими фургонами та легкою каретою — тими самими, які зараз їдуть за ним і з якими він дістався сюди від самісінької Матагорди!

Розділ II

СЛІД ВІД ЛАСО

Сумніву не було: фургони Вудлі Пойндекстера їхали слідами власних коліс.

— Гаки наші сліди!.. — зрозумівши це остаточно, пробурмотів Колхаун, грубо вилаявся і спинив коня.

— Наші сліди? Про що це ти, Кассію? Ти ж не хочеш сказати, що ми їдемо…

— Своїми власними слідами. Атож, дядечку, так воно і є. Як видно, ми виписали повне коло. Погляньте, осьде заднє копито мого коня — з половиною підкови, а он сліди нігерів. Та й місце я впізнав. Ми на тому самому пагорку, з якого рушили після останньої зупинки. Оце не пощастило! Дурно проїхали добрячі дві милі.