Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 73

Юрко трохи втомився, але, дивлячись, як крокує літній вже, опецькуватий мірошник, соромився навіть самому собі признатися в цьому.

Десь серед ночі – Юрко не мав годинника, але гадав: близько третьої години – Семенюк, перетнувши невеличку галявину, дав знак зупинитися.

– Скоро вже, – прошепотів, – тихше будьте, бо можуть і підстрелити. Чекайте на мене тут.

Далі Семенюк пішов сам., насвистуючи якусь пісеньку. Либонь, цей мотив був умовним сигналом, та ніхто не відгукнувся на нього, і мірошник, діставшись до лише йому відомої берези, старої, товстої, з потрісканою корою, зупинився і погрюкав палицею по стовбуру.

Постояв трохи, дослухаючись, і знову погрюкав: три рази через інтервали і два – коротко й швидко.

За березою почулося шарудіння, і ніби з-під землі показалася голова людини. Мірошник спокійно виступив з-за стовбура й мовив:

– Це я, пане Харитоне, Семенюк.

Чоловік напрочуд легко вислизнув із схрону. Був він на голову вищий за мірошника, тонкий і видовжений, а може, це нічні тіні видовжували все…

– Чого прийшов? – запитав високим хрипким голосом. – Є відомості?

– Привів двох.

– Чому тільки двох?

– Бо червоні оточили їх, і прорвалися тільки двоє. Сотник Муха з помічником.

– Звідки знаєш, що саме вони?

– Назвали пароль. Та й з Мухою я колись зустрічався. Цибань позіхнув і пошкріб потилицю.

– Давай їх сюди, – наказав.

Семенюк коротко свиснув. Сотник, почувши, вийшов до берези, про всяк випадок виставивши автомат, але цибань помітив це й мовив владно:

– Кинь зброю!

Муха кинув шмайсера під березу, Юрко вчинив так само. Стояли перед цибатим, і Юрко почувався незручно, як буває в лазні, коли тільки зайшов туди й потрапив під погляди вже обвиклих людей.

Цибатий подав автомати до схрону.

– Лізьте, – наказав.

Юрко поліз перший, ковзнув по драбині – гадав, потрапить до брудної землянки, однак… двоповерхові нари з матрацами, гасова лампа на сирнї, залізна грубка біля стіни здивували його. На дзиґлику біля нар сидів ще один чоловік – лисуватий, високочолий, із сумними очима. А може, це тільки видалося Юркові, бо чоловік, побачивши прибулих, одразу повеселішав і подав їм руки.

– Називайте мене Михайлом, – мовив, вискаливши зуби в посмішці й одразу поставивши все на свої місця: мовляв, насправді я зовсім інший, а Михайло так, на час виконання завдання і вимушеного знайомства. Зустрілися і розійшлися – я тебе не знав і не знаю, ти й поготів: хіба мало Михайлів на світі?

Юрко потиснув йому руку й також примостився на збитому з грубих дощок дзиґлику. Семенюк сів, витягнувши ноги, наскільки дозволяли розміри схрону, а високий і сотник усе ще стояли один навпроти одного, буцім два борці перед початком сутички.

Цибатий зміряв Муху з ніг до голови уважним поглядом і, мабуть, лишився задоволений, бо подав руку й назвався:

– Харитон.

– Муха. – Сотник відповів на рукостискання. Напруженість, котра передує мало не кожному знайомству, особливо за таких обставин, минула, всі розсілися, як могли, і Харитон виставив на стіл пляшку самогону.