Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 23

Майор зайшов до хати, в сінях стояла бочка й висіло на мотузку якесь вереття, пахло застояним житлом: борщем і торішньою капустою чи огірками.

Бобрьонок хотів погрюкати в погано вистругані масивні й важкі двері, але вони розчинилися самі й на порозі стала пишногруда, вродлива й ще зовсім молода жінка із заплетеними, акуратно вкладеними на голові косами. Вона не злякалася, не здригнулася, як буває, коли у своїй хаті нечекано стрінеш незнайому людину. Просто зупинилася в дверях і дивилася очікувально.

– Ваша мати послала мене… – почав майор не дуже впевнено.

Жінка уважно обдивилася його – Бобрьонок помітив, як її очі зупинилися на погонах, – видно, цей огляд цілком задовольнив молодицю, бо посміхнулася і відступила, даючи майорові дорогу.

– Заходьте, – запросила гостинно й навіть якось квапливо, – прошу пана офіцера заходити.

У кімнаті стояли стіл із грубих дощок, кілька таких же табуреток і лава попід стіною. Але за бавовняною строкатою запоною Бобрьонок добачив розкішне нікельоване ліжко з великими блискучими кулями на спинках і поліровану шафу для одягу – зовсім пристойну шафу, котра прикрасила б будь-яку міську квартиру. Це поєднання бідності з відвертим достатком трохи вразило майора, проте його це не стосувалося – сів на лаву, зняв кашкета й запитав господиню, яка стояла очікувально, спершись спиною на комин:

– Ваша хата крайня в селі й путівець попід нею, то я хотів поцікавитись, чи не бачили випадково сьогодні вранці військових, кількох чи одного? Розминулися ми, а домовилися зустрітися саме в Жашковичах.

– А ви самі звідки? – безцеремонно поцікавилася жінка.

– Ну, знаєте, військові…

– Таємниця, значить, – посміхнулася глузливо. – Ні, прошу пана товариша, не бачила.

– І ніхто з чужих не проходив?

– Може, й проходили. За всіма не вгледиш.

– Сьогодні сіно возили… – не здавався майор. – Звідки?

– А з григорівських луків. – Бачили, як везли?

– Ну, бачила.

– І нікого не підвозили?

– А дідько його зна.

Майорові видалося: жінці щось відомо, та чомусь не хоче сказати. Почав з іншого боку:

– Ви коли сьогодні встали?

– А як завжди, на світанку.

– Корови ж нема, для чого так рано?

– За звичкою, – посміхнулася і якось виклично розпростала плечі, випнувши високі груди. – За селянською звичкою разом із сонцем, бо і лягаємо рано. Гасу немає, а вечорами іцо із сліпушкою робити? О п'ятій вже в городі порпалася.

– І машини військової не бачили? Жінка затнулася лише на мить.

– Ні… – відповіла, і майор уловив, що сказала неправду, бо вранці цією ж дорогою, попід цією ж хатою проїхав з лісу через Жашковичі їхній «віліс» – шофер висадив їх з капітаном Толкуновим кілометрів за п'ять від села й повернувся через Жашковичі до штабу армії.

Але для чого їй брехати?

– А в селі чужих людей нема? – запитав.

– Може, й є…

Бобрьонок зрозумів, що нічого не доб'ється від жінки. Підвівся і вийшов на ґанок. Толкунов сидів навпроти бабусі – відпочивав, бо знав, що в їхньому становищі іноді буває важливою кожна хвилина перепочинку.

Молодиця вийшла за майором, Бобрьонок попрощався з нею і запитав, як пройти до сільради.