Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 116

– Щось у цьому є, – пробуркотів Карий.

– Так-так. Отже, ми знаємо: група агентів, яку нам удалося знешкодити, мала завдання знайти й підготувати місце для посадки літака. На допомогу цій групі був кияутий мало не цілий бандерівський загін. Це про щось говорить?

– Ще б пак!

– Отож. Затримані нами агенти, певно, шукали місце для посадки літака з диверсантом, про якого повідомляв Сивий.

– Два кінці одного ланцюга?

– Точно. І тепер від того як ви поведете радіогру з «Цепеліном», залежить, схопимо ми агентів чи ні. Можливо, одного, а може, цілу групу. Принаймні одного з талісманом Скорцені.

– Ми зробимо все, Василю Семеновичу. Радиста, як я оповідав, Бобрьонок з Толкуновим уже везуть сюди, з хлини на хвилину мусять бути. Я сам особисто займуся ним.

– Дуже прошу, Вадиме Федотовичу, я б теж під'їхав, але за вами, як за кам'яною стіною. Систематично інформуйте мене.

Генерал поклав трубку, а Карий сидів ще кілька хвилин, розмірковуючи. Справа набирала – несподіваного повороту. Полковник розумів, що тепер її візьме на контроль Головне управління контррозвідки, можливо, сама Ставка, й кожна похибка важить дуже багато.

Вийшов до кімнати, де розклав папери на столі його ід'ютант – лейтенант Щеглов.

– Ну, де ж вони? – запитав нетерпляче.

Щеглову не треба було уточнювати, кого саме має на вазі полковник. Лейтенант зиркнув на годинник, подумав кілька секунд і відповів безапеляційно:

– Прибудуть через три-чотири хвилини.

Лейтенант помилився лише на хвилину: «віліс» зупинився біля будиночка контррозвідки через п'ять хвилин. Віктор загальмував біля самого входу, і розшукувачі провели радиста до кабінету Карого. Юркові Бобрьонок наказав почекати в кімнаті Щеглова.

Радистові розв'язали руки, він стояв посередині кабінету, розминав їх, і задоволена посмішка торкалася його вуст. Карий подумав: отак влаштована людина – агента взяли на гарячому, не може не знати, що йому загрожує розстріл, а він розминає руки й не думає більш ні про що.

Полковник обійшов навколо агента, уважно розглядаючи його, наче в кабінеті стояв не звичайний диверсант з погонами лейтенанта Червоної Армії, а якесь заморське диво. Під цим поглядом агент зіщулився і опустив руки.

Дивився на Карого боязко й з надією, либонь, усвідомив, що від цієї людини з сивими скронями залежить його доля.

Нарешті полковник зупинився. Стояв, чисто виголений, у випрасованому, акуратно підігнаному кітелі, закинувши голову назад і дивлячись холодно й байдуже.

– Ваше справжнє прізвище? – запитав нарешті. Агент підтягнувся, став струнко, відповів чітко:

– Молодший лейтенант Гапон Іван Олексійович.

– Частина?

– Тридцять дев'ятий стрілецький полк дев'ятнадцятої дивізії.

– Потрапили в полон чи здалися самі?

– Поранений під Харковом, перебував у таборі для військовополонених.

– І там тебе завербували?