Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 80

– Достоєвського. «Брати Карамазови».

Либонь, він був упевнений, що капітан якщо й не читав, то чув про цю книжку, але Толкунов, відверто кажучи, нб чув навіть про Достоєвеького, взагалі читав мало, до війни за повсякденною роботою бракувало часу, тепер ще більше. Читав «Як гартувалася сталь», ще кілька книжок, осилив навіть три чи чотири оповідання Горького, на більше його не вистачило, але завжди заздрив людям, котрі не розлучалися з книжками, і десь у глибині душі сподівався, що й сам колись трохи завикне до науки й почне читати розумні книжки. Тому не признався, що не чув про Достоевською, й багатозначно промимрив якісь схвальні слова. Але Щеглов сприйняв ці слова за чисту монету бо, допивши чай, поставив філіжанку на етажерку й мовив, любовно погладивши книжкову обкладинку:

– Просто неймовірно, як він розумів людей!

– Цей Достоєвський? – не втримався, щоб не перепитати Толкунов.

Певно, одної цієї репліки було достатньо, аби збагнути, що з каштаном не варто обговорювати достоїнства прози Достоєвського, але Щеглов не помітив нічого, бо одповів:

– Хто ж інший?.. І як точно відчував людську психологію. От читаю, здається, встиг уже зрозуміти і Олексія, і Дмитра, а що вони зроблять, що утнуть, ніхто не знає. Бо й справді, кому відомо, як поведеться людина в тих або інших обставинах?

– Що ж тут хорошого? – не витримав Толкунов.

– Як що? Адже людина вміщує в собі цілий світ, вона неповторна й реагує на явища цього світу по-своєму.

– Якщо кожен – по-своєму?.. – Толкунов відкусив шматок бутерброда й замовк.

Прожувавши, пояснив свою думку:

– Нічого доброго не вийде, якщо кожен по-своєму.

– Це чому ж?

– Бо нам це не підходить, – категорично заявив Толкунов. – Там, серед цивільних, на гражданці тобто, можливо, кожен має право гнути свою лінію, а в нас – наказ, і будь здоров.

Щеглов досадливо поморщився:

– Ви не так зрозуміли мене. Одна справа – наказ, тобто регламентована поведінка людини, наперед передбачена, а от що ви зробите, коли вийдете з цієї квартири?

– Піду спати, – відповів Толкунов.

– А раптом завернете до скверу, там цвітуть жоржини, можна помилуватися ними, а потім… ну що можна потім? Змогли б ви просто так, з клумби нарвати квітів і подарувати комусь? Першій зустрічній дівчині?

Толкунов скептично гмикнув.

– Ну, скажете!.. – заперечив. – Для чого? – Нараз уявив, що дарує квіти пані Марії. Вона стоїть у передпокої в своєму квітчастому халаті, а він приніс цілий оберемок жоржин. Пані Марія вдячно посміхається йому, так вона ще нікому не посміхалася, і від цього Толкунову зробилося якось щімко, але подивився на Щеглова, на його самовпевнене обличчя, згадав зверхній тон і повторив уперто! – Піду спати! – Подумав трохи й пояснив свою впертість: – Бо ніхто не знає, що зі мною трапиться через годину, а ви спатися ніколи не завадить. Але Щеглов не думав здаватися.

– Ну, добре, – сказав докірливо. – Згоден, коли ви на службі, мусите виконувати накази і йти просто, не збочуючи. А коли не на службі? Коли на відпочинку або видалася вільна година чи день?