Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 54

Чоловік дивився на військових не те що злякано, але й без приязні, і Павлов суворо наказав показати документи.

Чоловік закліпав очима жалібно (це вже не сподобалося Павлову) й квапливо витягнув з внутрішньої кишені піджака перев'язані мотузком картонні палітурки блокнота, розплутав мотузок зашкарублими пальцями й подав старшому лейтенантові папери. Зашкарублість пальців якось контрастувала з його квапливістю й запобігливістю, але з документів випливало, що Степан Антонович Гавришкїв працював стрілочником на залізниці й тому звільнений від військової служби.

Павлов повернув документи, запитавши:

– Тут живете?

– Прошу пана, маю мешкання в цьому будинку, – Гавришків кивнув на одноповерховий будиночок за брамою. – А тераз мушу йти до роботи. Якщо, звичайно, шановне панство дозволить.

Павлов не мав підстав затримувати Гавришківа, він увічливо козирнув, і обличчя стрілочника нараз розтягнулося в недовірливій посмішці. Але, усвідомивши, що честь віддають не кому-небудь, а йому, посміхнувся і сам, либонь, хотів щось сказати, проте не знайшов слів чи передумав, однак пішов, озираючись, і Павлов кілька секунд Дивився йому вслід з приязню.

– Наша, робоча людина, – визнав нарешті за можливе пояснити солдатам.

Сержант згідливо кивнув, а молодий солдат ніяк не відреагував на офіцерову репліку: певно, червона пов'язка і автомат морально переобтяжили його, і потрібен був час, Щоб зміст звичайних слів доходив до нього.

Вулицею прогуркотів трамвай. Трамваї ходили рідко, але в цей час не були заповнені, вранці та ввечері люди висіли на підніжках, навіть обліплювали буфери, а тепер на задній площадці виднілося лише двоє чи троє пасажирів.

Слідом за трамваєм проїхала парокінна фіра, запряжена одним моцаком, фіру з горою навантажили мішками, та битюг тягнув її легко, наче зовсім не відчував ваги.

Павлов провів коня заздрісним поглядом. Не моцак, а трактор, його б у їхній ліспромгосп під Мінусінськом, ото потягав би колоди…

Знову патруль рушив центром тротуару, ззаду почулося далеке дзеленчання трамвая, Павлов озирнувся і побачим на бруківці жінку на велосипеді.

Старший лейтенант зупинився різко, сержант наштовхнувся на нього й тицьнув автоматом у бік, Павлов відсторонив його рукою, щоб краще бачити, але в цьому вже по було потреби, бо саме повз нього вздовж трамвайної колії їхала жінка в синій хустці й голубій кофтині.

Певно, саме та жінка, про яку казав комендант міста. Не певно, а точно, бо велосипед, як і попереджали, блищить нікельованими деталями, жінка вродлива й середніх років, а головне – синя хустка й голуба кофта…

Павлов рвонувся, щоб затримати, принаймні перепинити жінку, але вчасно згадав наказ коменданта: жодної самодіяльності, тільки простежити, куди їде й куди зайде, – це дуже важливо, нічим не виказати, що патруль зацікавився нею, лише стежити й негайно попередити комендатуру.

Павлов поклав сержантові руку на плече.

– Бачиш? – вказав очима на велосипедистку.

– Звичайно, – відповів той спокійно, як на Павлова, аж надто спокійно, – це про неї попереджував полковник.