Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 47

– Для чого?

– Розквартировуємо людей.

– Я займаю одну кімнату.

– Прошу вибачити, – підніс руку до козирка майор. – А ваші сусіди?

– У них і питайте! – Стара з гуркотом зачинила двері просто під носом в офіцерів, але Бобрьонок був певен, що не пішла, а стояла в передпокої, чекаючи, як зреагують на її зухвалість військові.

Майор перезирнувся з Толкуновим і навмисне голосно зареготав.

– Ну й ну! – мовив так, аби почула: – Потопали, капітане, далі, мусимо поселити ще п'ятьох. – І попрямували до дверей Палківа, впевнені, що Радловська підглядає за ними в замковий отвір.

Штунь відчинив їм і інстинктивно потягнувся до майора, але Бобрьонок зробив застережливий жест і запитав і

– Здається, ця квартира складається з двох кімнат?

– Точно.

– Можна подивитися?

Коли замок клацнув за ними, Бобрьонок поплескав Юрка по плечі й мовив притишено:

– Зараз ми піднімемось на третій поверх. А тобі варто встановити контакт з Радловською. Колишня власниця будинку, однокімнатна квартира навпроти. Хитра стара й, певно, все знає. Приблизно через годину підеш влаштовуватись на роботу. Зайдеш на кондитерську фабрику, там тобі, звичайно, відмовлять: поки що нема сировини, та й німці вивели з ладу машини. Потім поїдеш на паровозовагоноремонтний завод. Знаєш де?

– Який львів'янин його не знає?

– Начальник відділу кадрів попереджений. Тебе зарахують учнем слюсаря.

– Але ж я ніколи…

– Учнем, збагнув?

– Так.

– Працюй, як усі. Старатливо, та дивись навколо уважно.

– Зрозуміло.

– Йтимеш містом, придивляйся. Якщо побачиш «хвіст», не звертай уваги. Ввечері подзвониш.

– Подзвоню.

Бобрьонок розчинив двері з гуркотом і мовив Толкунову голосно, щоб пані Радловська обов'язково почула:

– Тут можна поселити двох.

– Так, квартира зручна, – погодився капітан, і вони почали підніматися сходами на третій поверх.

Штунь почекав кілька хвилин, потім, удавши заклопотаність, постукав до Радловської.

– Хто? – почув з-за дверей.

– Ваш новий сусід.

– Я тут усіх знаю.

– Племінник Палківа.

– Той, що з села?

– Пані чудово обізнана.

– І що тобі треба?

– Маю прохання до пані.

– Яке?

Ці переговори через зачинені двері можна було вести безконечно, і Юрко рішуче заперечив:

– Незручно кричати на весь будинок.

Жінка помовчала трохи й відчинила. Однак до квартири не впустила.

– Що хочеш? – запитала, уважно розглядаючи хлопця.

– Чи не могла б пані позичити праску?

Радловська похитала в нього попід носом товстим, начо обрубаним пальцем з чорним півмісяцем нігтя.

– Багато вас тут… – кинула зневажливо й відступила до передпокою з явним наміром зачинити двері просто під носом. Але якась думка майнула в неї, бо завагалася іі мовила: – Я бачила, ти клунок привіз. З чим?

– Продуктів мама дали.

– Яких?

– Сала трохи, хліба, картоплі…

Радловська з шумом втягнула в себе повітря, наче вже почула запах сала, сказала твердо:

– Принесеш десяток картоплин, тоді одержиш праску на десять хвилин.

– Ви хочете?!. – збентежився хлопець.

– Вуха маєш? Праска в мене електрична й псується, то мушу хоч трохи відшкодувати.

– Принесу… – переступив з ноги на ногу Юрко.