Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 45

– Не знаю, – одповів Горіхів, не роздумуючи. – Ми свого носа в чужі справи не пхаємо.

Бобрьонок подумав: людина спостережлива і яка хоч трохи цікавиться подіями, так би мовити, місцевого значення, обов'язково б помітила прибуття нового пожильця. ріхів не помітив. Отже, й про Палківа нічого не знає.

– Прошу вибачити, – підвівся рішуче. – До речі, колишній господар будинку тепер мешкає тут?

– Господиня, прошу вас, – поправив Горіхів. – Будинок належав пані Радловській і їй дали тераз кімнату на другому поверсі.

– Номер?

– Чого?

– Квартири Радловської, звичайно.

– Ліворуч на другому поверсі. Кімната темнувата й вікнами у двір, мабуть, пані незадоволена, колись сама займала весь третій поверх, – і для чого людині стільки?

У його запитанні прозвучали справжній подив і обурення, і Толкунов не проминув нагоди пояснити:

– Натура така – буржуйська!

– Певно, пан має рацію! – одразу охоче погодився Горіхів. Нараз схаменувся і мовив: – Вибачте, але нічого, крім гербати, запропонувати не можу.

Толкунов не знав, що гербата польською – чай, і хотів уточнити, що саме має на увазі господар, та Бобрьонок устиг уже відмовитись, капітанові не лишилося нічого, як наслідувати приклад майора.

На другий поверх вели заокруглені дерев'яні сходи з різьбленими бильцями, дім колись був явно не з дешевих, але давно не ремонтувався, сходи рипіли й прогиналися під ногами, на пошарпаних стінах місцями обвалилася штукатурка, пахло чимось кислим – різкий і неприємний запах, і Бобрьонок чхнув невдоволено.

– А гнойку не нюхав? – єхидно реготнув Толкунов.

Бобрьонок згадав, як свіжо й різко пахне щойно вивезений у поле гній, але не став сперечатися з капітаном. Бо вже стояли перед пошарпаними, з облупленою фарбою дверима мешкання колишньої власниці будинку.

Толкунов потягнувся, щоб постукати, та майор спритно перехопив його руку.

– Раніше – туди, – вказав на квартиру навпроти.

– Чому?

Бобрьонок кивнув на двері в глибині сходової клітки.

– Там – Палків. Після Радловської зайдемо туди, але ж перше мешкання це і куди б зайшов спочатку квартир'єр?

– Угу, – погодився Толкунов і подзвонив. Ніхто не поспішив відчиняти, подзвонив удруге. За дверима почулася лопотнява легких дівочих ніг, і справді відчинило дівча, зовсім ще юне, років вісімнадцяти, кирпате й задерикувате, як одразу визначив Бобрьонок, побачивши кіски із стрічками, що стирчали на її голові. Угледівши офіцерів, не запитала, хто й звідки, посміхнулася світло, мало не радісно, й мовила рішуче, навіть вимогливо:

– Прошу, заходьте, будь ласка, чого ж ви стоїте? Бобрьонок почав пояснювати, звідки вони й для чого, проте дівчина пропустила повз вуха ці пояснення, мабуть, для неї був важливий сам факт появи офіцерів на порозі квартири, бо тупнула ногою, взутою у повстяну капцю, й повторила:

– Прошу!

Вона повернулася й пішла до мешкання, легко й пружно, Бобрьонкові навіть здалося, що весело, по-дитячому підстрибуючи. Зупинилася посеред великої й світлої кімнати, вказала на стільці, що стояли довкруж овального й вкритого розшитою скатертиною столу.

– Сідайте, – попросила.