Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 28

– Давно. Два тижні.

– А скільки днів йшов сюди?

– П'ять з половиною.

– Швидко йшов.

– Швидко, – погодився Юрко, – бо поспішав.

– Чому так?

– Та з полку ж я втік.

– А-а… – удавв, що тільки зараз згадав Сорока. – Єгомосць розповідав… – Однак дивився пронизливо і хитро, все йому було відомо й намагався підловити Юрка на якійсь неточності. – То що звелів передати мені Муха?

Юрко в душі посміявся над грубо вигаданною пасткою, котру поставив йому Сорока. Відповів:

– Звідки ж сотник міг знати, що я побачусь з вами. Я розповідав єгомосцеві: мене перестріли «яструбки», слава богу, відбувся легким переляком і потрапив до війська.

– А Муха зостався з тамтими людьми?

– Так, як було наказано в грипсі. З німецькими агентами. – Кажучи це Штунь не зводив очей з Сороки, хотів побачити, як прореагує, але шеф не збентежився ані на мить. Поворушився, зручніше влаштовуючись на лавці, роззирнувся і, побачивши, що поблизу нікого нема, наказав:

– Зараз підеш зі мною. Поки житимеш в мене. – Критично огляну Штуня і додав: – Дам тобі грошей, завтра підеш на базар, купиш що- небудь з одягу. Ходиш, як батяр, а ми з тобою серьозні справи вірішуватимемо, це розуміти треба!

– Юрко хотів сказати, що серьозні справи можно вірішувати і в мішкуватому піджаку. Найпереконливіший приклад – саме їхня нинішня ситуація, але, звичайно, утримався і погодився:

– Як накажете.

– Купиш одяг, потім я скажу, що робити. Спробуємо влаштувати тебе на залізниці, шкода, не вмієш слюсарювати.

– Не вмію, – зітхнув Юрко.

– А хочь чорноробом… Нехай тебе не обходить – ким, най будеш останнім хлопчаком, аби десь у депо крутився, бо саме там потрібні люди, й шеф… – затнувся і поправився твердо, – тобто я вимагатиму від тебе, щоб усе бачив і запам'ятовував.

– Для чого? – запитав Штунь наївно.

– Невже не розумієш?

– Догадуюсь.

– А коли догадуєшся, помовчь. У нас з тобою тепер золоте правило: мовчати.

Штунь подумав: шеф йому трапився справді унікальний – закликає до мовчання й пильності, а сам розпатякав усе, що міг, – принаймні тепер Юрко знав, що полковник Карий та його помічники не помилилися і він потрапив саме туди, куди мріяли в Смерщі. І тепер усе залежить від його розуму, розважливості й сприту – прямий вихід на гітлерівську резидентуру забезпечений.

Штунь зрадів так, що навіть досить несимпатична й са- мовпевнена Сорочина пика видалася йому не такою вже й непривабливою, ледь утримався, щоб не сказати це шефові, та в останній момент осмикнув себе, зробив пісне обличчя і мовив:

– Мовчати я вмію, пане Панасе.

– Тото штудерно, – схвалив Сорока й додав: – Будеш моїм племінником. З села Дунаївці за Золочевом. Документи дам справжні, бо мій племінник, – торкнувся крисів капелюха, наче збирався зняти його, але передумав, – так, мій племінник підірвався на міні. А в селі про це не знають. Необов'язково людям знати про все, принаймні тераз. А попові документи заховаємо до гірших часів, сподіваюсь, не знадобляться. – Він уперше назвав отця Василя не єгомосцем, не святим отцем, а попом, певно, це свідчило про силу і вплив, які мав тепер звичайний і нічим не примітний громадянин Панас Михайлович Палків.