Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 23
Ростистав Феодосьевич Самбук
– Точно, – погодився Бобрьонок.
Толкунов кинув кермо, підставивши спину удаваному пасажирові, потім, повільно заточившись назад, сповз на прИступку, полежав трохи в незручній позі, мовив:
– Поки ті двоє взялися за нього, кров накапала на підніжку. Потім вони відтягнули труп у кущі, а самі вийшли на дорогу.
– Для чого ж вбивати? – заперечив Бобрьонок. – Доїхали б на «студері» до Миколаєва!
– А вони сіли на поїзд. Треба попитати людей на роз'їзді.
– Ні, капітане, – заперечив Бобрьонок, – міцніше треба вузол в'язати. Певно, цим двом щось потрібно було в цьому лісі. Взяти чи заховати.
– Рація! – вигукнув Толкунов. – Невже рація?
– Отож, – поблажливо сказав Бобрьонок, – гадаю, ми не помилимся, якщо пошукаємо ще трохи.
– А як вчинити з ними? – кивнув Толкунов на помічника коменданта й шофера.
– Нехай їдуть.
Толкунов підкликав супутників. Витягнув кинджал із спини вбитого, загорнув у газету. Повернув труп горілиць.
– Ваш? – запитав у шофера.
– Сержант Харченко, – ствердив той. – Гаврилич тобто. – Зняв пілотку, мовив, бгаючи її: – Чудовий був чоловік, душевний і класний водій.
– Отак усім наука, – суворо заявив Толкунов, – щоб не підвозили першого-ліпшого…
Шофер заперечливо похитав головою.
– Так не розбереш, хто ж він насправді… Офіцер «голосує», хіба не візьмеш? Чи навіть солдата?
– Чому цей Харченко їхав на Миколаїв порожняком? – запитав Бобрьонок.
– По снаряди. Так воно виходить: один рейс – завантажений, у тил – порожній. Нам можна їхати? Бо комбат казав – швидше…
– Давайте, – дозволив Бобрьонок. Старший лейтенант запитав:
– Тіло сержанта можна забрати?
– Не можна, а треба, – роз'яснив Толкунов. Він заліз до кузова «студебекера» й відкинув задній борт, тіло вбитого поклали вглибині, запнувши брезентом, і шофер поліз до кабіни.
– Добре, хоч ключ лишили, – мовив задоволено, – а то заморочилися б… – Він натиснув на стартер, мотор загарчав, але машина не заводилася. Шофер тихо вилаявся підкачав бензин, мотор загарчав сердитіше, але машина й тепер не завелася. Шофер виматюкався голосніше, валіз з кабіни й підняв капот. Кілька хвилин покопирсався в моторі, знову знатиснув на стартер – машина загула викинула з глушника хмару ядучого диму.
Бобрьонок, який з цікавістю спостерігав за шоферовими маніпуляціями, запитав:
– Чому не заводилась?
– Клеми акумулятора окислились.
– І часто це трапляється?
– Та ні…
– А як дізнатися про цю несправність?
– Не заведеться машина, от і дізнаєтесь.
– Тобто можна їздити і їздити, весь час усе гаразд, а потім раз – і не заводиться?..
– Точно. Як зараз.
– Рушайте, – махнув рукою майор, і Толкунов помітив на його обличчі задоволення.
«Студебекер» від'їхав, і капітан запитав:
– Для чого це тобі?
– Що?
– Клеми, акумулятор…
– А ти ще не догадався?
– Куди мені, темному!
– А ти не думав: якщо в «студер» сіли справжні шпигуни, для чого їм убивати шофера? Просто зупинились на шосе, вийшли, – їм для чогось саме це місце знадобилося, – заглибилися б у ліс, уладнали свої справи, повернулися, знову «проголосували» – і до побачення. Тихо, мирно, без шуму, ніхто б нічого не побачив і не почув…