Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 131
Ростистав Феодосьевич Самбук
– У місті, з дівчатами? – поцікавився Бобрьонок. – І гарні дівчата?
– Одна була – файна дівка, біла зовсім, і я вам скажу – все має, вродлива, отже, і в тілі.
– Пофарбована?
– То поляки завели, – переконано мовив дід. – Раніше білявка чи чорнявка – від бога, а пани вигадали: хочеш – біла, хочеш – як циганка, сьогодні одне, завтра друге…
– І де ж ви цю кралю бачили?
– А вона з моїми пожильцями біля їдальні стояла.
– Де?
– Офіцерська їдальня на Пекарській, мусите знати.
– Знаємо. – Бобрьонок подумав трохи й мовив: – Поїдете, діду, з нами. До їдальні.
– Це як же виходить, – примружився злякано. – Хочете мене заарештувати? То за що? Ви із своїми офіцерами самі розбирайтеся. Я їх не знаю і знати не хочу.
– Ні, діду затримувати вас не збираємось. Потребуємо допомоги.
– Але що я можу?
– Там видно буде, діду,-одповів Бобрьонок ухильно й наказав Толкунову: – Збери їхні речі, а я спробую побалакати з дідовим сусідом. З шановним Григорієм Якимовичем Сойкою.
Толкунов схвально нахилив голову..
– Патруль лишаємо тут? – запитав.
– Так, вони хлопці тямущі й півгодини посидять у домі самі. Поки полковник не надішле підкріплення.
Григорій Якимович Сойка спав після нічного чергування. Жінка розбудила його, і він вийшов до передпокою в спідній білизні – позіхав і тер груди долонями, намагаючись прогнати сон. Побачивши Бобрьонка, не злякався й не захвилювався, тільки потупцював босими ногами й мовив:
– Я дуже перепрошую, зараз одягнуся, не знав, що такий шановний пан…
– Не треба,-зупинив його Бобрьонок, – дві хвилини, більше я вас не затримаю.
Сойка знову потупцював босими ногами, позіхнув і погодився:
– То дуже прошу.
– Ви рекомендували Картошеві в пожильці офіцерів?
– Ну, це ще як розуміти…
– Отак і кажіть: рекомендували?
– Один знайомий поцікавився: у кого є вільне мешкання. Щоб окрема кімната, без дітей і тощо. Спокійно, отже… я і сказав: у Картоша.
– Що за знайомий?
– А-а, є такий, проноза… Дмитро Рубас, у нас на станції працює.
– Ваш добрий знайомий?
– Та ні – «здрастуй, до побачення»… Просто знає, що на Богданівці, а тут люди в своїх будинках живуть, спокій, виходить, і тиша.
– А ви тих офіцерів, Рубасових знайомих, бачили?
– Чому не бачити? Вони не ховалися.
– У місті зустрічали?
– А я в місті рідко буваю. Відчергував – і додому. Справ вистачає.
– Отже, ні з ким їх не бачили?
– Ні. – Сойка позіхнув і запитав: – А що вони?
– Нічого, – відповів Бобрьонок. Йому вже стало ясно: навряд чи Сойці відоме щось цікаве. Майор попрощався з господарем, той позіхнув ще раз і пішов досипати, а Бобрьоиок повернувся на вулицю.
«Віліс» гарчав мотором під Сойчиним подвір'ям. На задньому сидінні поруч Толкунова влаштувався Картош, і видно було, що йому зручно й приємно, всім своїм виглядом показував, якою поважною і значною особою став, – дивився на сестру, що вийшла з подвір'я, зверхньо, і Бобрьонок подумав, як мало іноді потрібно, щоб виявилася та чи інша риса людського характеру.
Майор сів попереду, Картош відкинувся на спинку сидіння і помахав сестрі рукою – зовсім як офіційна особа, що прощається з підлеглими, але Віктор рвонув машину, й діда кинуло вбік, певно, він міг випасти з «віліса», і Толкунов притримав його за плече. Либонь, увесь ефект був зіпсований, та дід оговтався швидко – випростався на сидінні й застиг бундючно, лише скошуючи очі на перехожих.