Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 128
Ростистав Феодосьевич Самбук
Толкунов з солдатами швидко подолали відстань до будинку, капітан югнув за ріг, мало не одразу визирнув звідти й поманив Бобрьонка. Майор не забарився, обігнув дім і побачив сухого, сивого, одягнутого в темну фланелеву сорочку дідугана. Той дивився на капітана спантеличено, а Толкунов, зробивши йому знак, аби мовчав, швидко підвівся на ґанок і зник за дверима.
Майор підійшов до старого, запитав:
– У вас квартирують військові?
– Я вже сказав капітанові, тераз їх нема.
– Коли пішли?
– Вчора.
Майор стримався, щоб не вилаятися. Витягнув фото білявого шпигуна, подав дідові.
– Федір!.. – вигукнув той здивовано. – Що з ним?
– Один з ваших постояльців?
– Так, лейтенант Федір Гріш.
– А другий?
– Майор Гаркуша.
– І давно вони у вас?
– А як червоні зайшли…
– І весь час тут?
– Ну чому ж тут? Люди військові, сьогодні вдома, завтра пошлють кудись.
На ґанку з'явився Толкунов. Не сказав ні слова, тільки похитав головою.
– Вони? – запитав лаконічно.
Бобрьонок кивнув.
– Пішли, діду, до хати, – запропонував, – бо розмова в нас не така вже й проста..
– Пішли, – погодився охоче. – Чом не побалакати? А що з Федором? Такий гарний хлоп…
Майор не відповів – пропустив старого поперед себе й війшов на ґанок. Толкунов, наказавши солдатам чатувати на подвір'ї, рушив за ним.
Дім складався з двох досить великих кімнат, кухні й комірчини. Не треба було й запитувати, де мешкали квартиранти, – у більшій кімнаті, з вікон якої добре проглядалася хвіртка. Тут стояли два акуратно заправлені ліжка, біля одного з них лежала на тумбочці розкрита книжка, й протяг гортав сторінки.
Бобрьонок розчинив шафу. Кітель з майорськими погонами й двома орденами – Червоного Прапора та Вітчизняної війни другого ступеня, валіза й мішок з речами.
Толкунов поклав валізу на стіл, а майор узявся за мішок. Швидко перебрали речі й не знайшли нічого підозрілого: білизна, гімнастерки, одеколон, мило, шкарпетки. Книжки радянських видавництв – жодної фотографії, зошита, блокнота, жодної дрібниці, якими обростають військові у своїх мандрах по фронтових дорогах.
Господар здивовано дивився на самоправство військових з червоними пов'язками на руках, нарешті не витримав.
– То, прошу вас, у мене також мешкають офіцери, бачите, – тицьнув пальцем на розкриту шафу, з якої визирав кітель з орденами, – фронтові герої, а ви, не питаючись дозволу!.. На якій підставі, прошу я вас?
Бобрьонкові не хотілося сперечатися з ним, то більше до часу відкривати справжню мету їхніх відвідин. Пояснив:
– Бачили, шановний, загинув лейтенант Федір Гріш. Убито його, от і розбираємось…
Старий збентежено покрутив головою.
– Файний хлоп був, – мовив розгублено. – Хто ж його? Бо фронт, вибачте, далеко.
– Фронт зараз усюди, шановний, – пояснив Толкунов. Він міг би сказати, що одна з найнебезпечніших ділянок фронту ще вчора пролягала по зовні мирній та навіть ідилічній дідовій садибі за зеленим парканом, однак тільки кахикнув і витрусив з валізи решту речей. Обстукав дно і, упевнившись, що нема подвійного, перезирнувся з Бобрьонком. Той зрозумів його й наказав господареві: