Читать «Таємниця Крилатого Змія» онлайн - страница 63

Через деякий час суперник Жекера помер. Минали роки, ущухли балачки про міфічні скарби: смерть один по одному забирала з собою тих, хто знав таємницю Жекерову. Молоде покоління ділків не цікавилося такими романтичними історіями, а звертало більшу увагу на каучукові плантації Індокитаю, маслинову олію Тунісу, вина Алжіру й цінні гатунки дерева з Конго.

П’єро, Бурлака та В’юн, звичайно, не знали того всього. Навіть Клеман Лотер, оселившись у замку 1910 року, спочатку нічого не чув про таємничий Жекерів скарб.

— Оце-то штука! — вигукнув В’юн, нахилившись над лядою. — Куди ж ведуть ці сходи? Може, там винний льох, і ми знайдемо пляшки доброго давнього вина?

Але перш ніж спуститися вниз, В’юн уважно вивчив дію секретного механізму. Налігши на базальтове чудисько, можна було легко нахилити його вбік. Зсередини ляда зачинялася статуєю за допомогою іржавих ланцюгів і блоків. З темного отвору віяло холодне і вогке повітря.

— Запалимо ліхтарі і дослідимо, що там усередині!

Була ніч, і світло, що просотувалося крізь щілини віконниць, помітили люди, що ховалися в чагарнику біля замка.

— Пташка в сільці! — промовив чоловік з біноклем. — Опівночі ми підемо по здобич.

То був Преміор.

ЖЕКЕРОВІ СКАРБИ

П’єро перший поліз у ляду, а за ним слідом Бурлака та В’юн. Троє друзів рушили залізними сходами.

З підземелля тхнуло пусткою, вогким каменем і цвіллю. За кілька метрів почалися кам’яні східці. Весь колодязь було вирубано просто в скелі.

П’єро мимоволі рахував східці. Він нарахував їх аж триста двадцять вісім, перш ніж відчув під ногами підлогу. Невдовзі друзі опинилися в просторій залі з готичним склепінням і грубими колонами. Ця зала, мабуть, правила за скарбницю монастиреві Серпемон. Уздовж скелястої стіни стояли старезні скрині. Схвильований В’юн підняв віко одної з них. Скриня була порожня. Тоді В’юн почав заглядати в кожну.

— Може, тут і були якісь скарби, але їх вибрано задовго до нас, — засміявся парижанин, відчиняючи восьму скриню, таку саму порожню.

П’єро нахилився й собі. На споді лежало трохи зітлілої соломи. Хлопець лапнув рукою і несподівано намацав щось тверде. Бурлака присвітив літхарем і побачив на долоні у хлопця золоту медаль з зображенням Наполеона III і маленьку, завбільшки з палець, масивну золоту фігурку напівлюдини, напівптаха — невідоме божество стародавніх мексіканців. Лишилося ще дві скрині.

— Е-е! Тут лише самі папери! — розчаровано пробурчав В’юн. — Подивимось, що в останній.

Він підняв віко. І ця також була майже порожня, тільки в одному кутку лежали якісь речі, загорнені в грубу мішковину. Бурлака швидким порухом підняв її. У світлі ліхтаря тьмяно заблищали п’ять чи шість статуеток — дитина, фантастичні істоти, люди з потворними обличчями при зброї і дивні тварини. І всі вони були з щирого золота. Колись, дуже давно, створило їх таємниче плем’я кембайя, що виливало з золота фігури своїх богів. В усій Європі нараховувалося лише кілька таких утворів, що їх пильно охороняли в музеях.