Читать «Блакитна планета» онлайн - страница 9
Мария Канн
Агнешка недовірливо обвела очима групу дивних туристів. Дівчата в якихось чудернацьких пантофлях. Одна в черевиках на шпилечках, точніше, в тому, що від них лишилось. Ніякого спорядження, окрім гітари та гармонії.
— Тихо, Гапа! — намагалась Агнешка укоськати пса, який вишкіряв ікла і кидався на гостей. — Що йому сталось? Марціне, забери Гапу! А хто вам сказав про нашу станцію? — запитала вона, коли Гапин гавкіт затих.
— Один такий чоловік з валізкою, — відповів власник сомбреро, — розказував: викинули мене з станції. Нею керує молодь, яка не знається на обробці шкурок. І пес у них дурний, валує не знати чого. Здається, не їх власний, а забраний у когось. Але їсти дають. От ми и прийшли, просимо гостинності.
Агнешка була певна: вона десь бачила ці брунатні очі, що зиркали на неї з-під сомбреро непривітно, ба навіть гнівно, та не було часу замислюватись, де й коли могло це трапитись. Гості галасливо займали місця, домагаючись ковбаси, сиру, масла. Якась із дівчат нарікала, що не можна замовити гарячих страв. Дондек крутився, як муха в окропі, йому допомагав Марцін та Антек, щоразу бігаючи від комори до брезентового намету, під котрим розсілися туристи. Гапа гарчав у закритому наметі, а грудки землі, що вилітали з-під полотнища, свідчили: пін намагається вибратись з допомогою підкопу. Гості ум'яли ковбасу, все просили добавки, потім замовили до чаю цілу купу печива й джему. Прощаючись, зухвало сповістили, що дрібні гроші забули, а великі тримають у банку і, мовляв, вишлють належну суму поштовим переказом. Розбігалися вони врозтіч, перескакуючи через шнури наметів, а Гапа, нарешті протиснувшись через видряпану пазурами яму, гнався за ними розлючений і валував, аж захлинався.
— До побачення, лялечко, — долетіло до Агнешки здалека, — це реванш за твій напад! Ще зустрінемось! Ще відберу в тебе пса!
Дондек з сумом констатував: харчі, наготовлені на два дні, «реалізовано», і треба їх поповнити. Цим разом він не мав бажання покидати станцію, мабуть, боявся, що хулігани причаїлись десь недалеко.
— Антку, підеш ти, — сказала Агнешка, — а я побіжу на міліцейський пост і розкажу Яблонському про «гостей». Я хочу зробити це сьогодні й особисто, а не по телефону. Марцін і Дондек пильнуватимуть станцію. Але стривайте, хто розказав тому чоловікові з валізкою за Гапу?
Антек почервонів.
— Я, а що?
— Нічого. Тільки залишишся на станції, а до крамниці піде Марцін. Просто сором, такий великий хлопець, а не спромігся втримати язика за зубами! Та ще й привів до нас того лобура, що дражнив пса.
Антек повернувся і зник в наметі. До біса! Хіба він думав, що скоїться така халепа.
— Шкода, вона не виїхала зі своїм Плутархом, — бурмотів він, але почував себе ніяково.
— Гапо, ходи зі мною! — покликав собаку Марцін.
Гапа дрімав у затінку, вдаючи, ніби не чує. Невдоволений самотністю, Марцін озирнувся раз і вдруге, сподіваючись щось зміниться. Ні, на галявині пусто. Тільки на антені сиділа синичка і кивала хвостиком, ніби вистукувала телеграму.