Читать «Блакитна планета» онлайн - страница 56

Твого листа знайшов на пошті завдяки знакам.

Розкажи Тадеушеві про витівки Мотоногого. Шкода, що тебе нема зі мною. Нічого не хотів би від тебе таїти, але все так недоладно склалося…

Коли зустрінемося, я тобі докладно все розповім.

Завтра звідси від'їжджаю.

Дякую тобі ще раз. М.»

— Марціне! — в дверях стояла Агнешка з напханим рюкзаком на плечах. — Марціне, що ти робиш тут так довго, я вже думала, якась халепа трапилась?

Тільки тепер він помітив, як змінилась Агнешка останнім часом. Обличчя в неї змарніло, схудло і майже губилося в хвилях ясного волосся.

Марцін здолав спокусу все їй розказати. «Навіщо її хвилювати. Ще встигну», — виправдував він себе.

— Написав ще одного листа, — сказав голосно. — Пробачте, що вам довелося чекати.

Тільки пізно ввечері дісталися вони до вершини. Рюкзак заважав іти швидше. І хоча несли його по черзі, таки добре натомилися.

Будиночок світився в темряві. Назустріч з гавкотом вибіг Гапа. Агнешка погладила його, але дивилась на будинок.

— Треба попросити Юна, щоб він якось замаскував цю споруду, — сказав Марцін, неспокійно озираючись.

— Це правильно, — мовила вона зворушено, — хтось може випадково сюди зайти. Ну, Гапо, пусти мене. Нема чого чекати…

На галяві під розлогим шатром бука Гапа пильнував пакунки.

— Гапцю, — шепнув Марцін, — полетимо таким кораблем, яким не літала ще жодна людина нашої планети. Побуваємо в Єгипті, на Щасливих островах, або на Канарських, в Гібралтарі, заглянемо на дно океану. А коли знайдемо залишки Атлантиди, то станемо такі знамениті, як Шліман! Хочеш уславитися, Гапо?

— В-р-рау, — висловив свою думку Гапа і широко позіхнув.

— Тоді на тобі бурого петіта, — Марцін підсунув Гапі печиво і додав:

— Шкода, Антка немає з нами. Хтозна, може, Юн візьме нас навіть у космос? От буде цікаво!

— Ходімо! Будинок уже замкнений! — покликав Юн.

Замкнений! Радше б сказати замурований або скам'янілий, бо здалека дім здавався конусуватою великою скелею. Його стіни втратили прозорість і стали сірими, як і навколишні гори.

Марцін підбіг і доторкнувся до їхньої холодної, мов камінь, поверхні.

Справді, нема чого боятися. Дім нічим не вирізнявся з свого оточення, зливався з ним. Хіба що дуже пильне обстеження могло б викликати підозру.

«Все буде гаразд, — подумав Марцін. — Мав-таки слушність Плутарх, коли вихваляв мовчання…»

— Ходімо, Марціне!

Хлопець хотів сховати в кишеню обгортку від печива, але подумав — її можна тут і викинути. Він нашвидку вигріб ямку, кинув туди папір, притиснув каменем.

Біля корабля чекали Агнешка і Юн.

Юн владно щось промовив, і стіни корабля розсунулись. Першим в отвір ускочив Гапа.

— Сідайте.

«В двадцятому столітті, — міркував Марцін, ідучи коридором з гладенькими еластичними стінами, крізь які пробивалось зелене світло, — в двадцятому столітті легенди і мрії стають дійсністю».

Слідом за Юном увійшли до кабіни, звідки відкривався широкий краєвид. Щойно вони сіли, м'які паси нерухомо закріпили їхні тіла в кріслах-лежаках.