Читать «Нові пригоди Електроника» онлайн - страница 3

— Не варто. Хай самі розбираються! — Сергій стенув плечем.

Вони ще чули репліки:

— А він, либонь, має рацію! Справжня людина — це ввічлива людина…

— Може, і в бійці накажеш бути ввічливим?..

Друзі простували алеєю. Дивно складався цей вечір. Одні грали в героїв фільму, інші погрожували розправою. І ніхто не визнавав справжніх Електроника й Сироїжкіна. Одне слово, кіно…

Сергій та Елек побачили вдалині Майку. Вона заклично махнула рукою. Хлопці помчали назустріч. Біля альтанки, віддаленої від електричних алей і затіненої кущами, їх. зупинив застережливий жест.

— Тс-с-с! — Майка тримала палець біля губ.

А втім, секрету тут не було, тому що на весь сквер, відштовхуючись від стін кінотеатру, схожого на лицарський замок, летіли хвацькі перебори гітари й незграйні голоси підлітків:

Геній, якого не знали ніколи,

Майка Светлова з сусідньої школи.

Майка а-килим сплела…

Ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла!

— Що це значить? — Майка нахмурила брови. — Про кого “ла-ла”?

— Про кого? — насмішкувато перепитав Сергій. — Про твій антигравітаційний “а-килимок”, на якому полетів учитель фізики. Пам’ятаєш? Вони, мабуть, прочитали у книжці…

— Що було — те загуло, — байдуже мовила Майка. — А зараз…

Тріскотня гітари посилилась, голоси завили в модному ритмі:

Любить на килимі Майка літати!

Спробуй її отак упіймати,

І це не усі ще діла…

Ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла!

Майка обернулася до Сергія.

— Пора додому! Завтра екзамен.

— Пора, — погодився хлопець. Несподівано для себе він стрибнув на лаву й вигукнув у близьку ніч:

Електроник, Електроник,

Ти завжди потрібен всім!

На мить завмерли всі звуки, навіть шепіт Всесвіту. Світ увібрав нову інформацію. Але Електроник ніяк не прореагував на заяву Сироїжкіна, слава не вивела його із звичайної рівноваги, і світ знову став таким, як був.

Світ у цій півкулі Землі, на цьому континенті, на цій вулиці повертався знайомими гранями: шелестів травою, сповнював повітря ароматом квітів, пестливо линув до підошов розм’яклим асфальтом, світив багатоповерховими семафорами будинків, підморгував яскравими весняними зорями, сперечався про щось важливе й невідоме, — словом, світ готувався вступити в за втрашній день.

Професор Громов прогулювався після вечері.

Його не дивували Елеки й Сироїжкіни на вулиці й у дворах. “От і добре, дуже навіть добре, — міркував Громов, прислухаючись до схвильованих дитячих голосів. — Зараз розв’язується вічна проблема: що таке людина? І здається, що її розв’язано. А завтра, із сходом сонця, постануть нові питання, і все почнеться спочатку. Дивовижний цей живодайний круговорот життя!..”

Громова не вразив навіть солідний чоловік з важким портфелем, який, підстрибуючи на ходу, мов першокласник, наспівував: “Ми малесенькі хлоп’ята, і нам хочеться гуляти!..” Побачивши Громова, перехожий трохи зніяковів, змінив ходу на статечну й зробив непевний жест вільною рукою.

— Це так… — пробурмотів він. — У мене галюцинація.

— Прекрасно, — обізвався професор. — Добривечір…

Перехожий махнув у відповідь портфелем:

— Привіт, професоре! — і зник за рогом.

“Звідки він мене знає? — спитав себе Громов. — А втім, — подумав він, — весняного вечора кожна серйозна людина — не інакше як професор…”