Читать «Мільйон і один день канікул» онлайн - страница 63

— Молодець, Максиме! — похвалив, озирнувшись, господар. — Знатиме, як штовхатися!

Гум-гам підбіг до прозорої стіни, і вона із дзвоном розчинилася. Відкрилося синє-синє, як море, безкрає небо. В тому небі пурхало щось барвисте — метелики чи птахи, Максим чітко не міг роздивитися, кліпаючи очима від незвично сліпучого світла. Він глянув униз і не побачив ні вулиці, ні двора, ніякої взагалі землі. Це було так незвично, що Максим перелякано відступив од розчиненої стіни.

— Як ти хочеш гуляти? З парасолем? На хмарі? На клумбі? — питав його Гум-гам.

— Не… знаю… — розгублено відповів Максим.

— Зараз я вигадаю щось кумедне, — пообіцяв друг.

За їхніми спинами Вертун приймав останній пилосмок.

— Тобі не шкода? — похопився Максим. — Як же ти умиватимешся, обідатимеш, одягатимешся?

— Не хвилюйся, — неуважно відповів блакитнолиций хлопчик. — Автук зробить нові машини.

— Автук? — Максим повторив чудне ім’я. — Здається, я ще не бачив Автука.

— Ми не заходили до тієї кімнати, — спокійно мовив Гум-гам… — Мій Автук робить усе на світі. Будь-яку машину — за одну секунду. Ось поглянь: зараз я попрошу одну річ, якої ще немає ні в кого. І вона зразу ж буде. Гей, Вертуне, принеси лишень сюди летючі банти!

Вертун миттю приніс дві білі стрічки.

— Навіщо це? Що ми — дівчатка? — обурився Максим, догадуючись, що стрічки можуть стати бантами.

— Не пошкодуєш, — аж сяяв Гум-гам, вив’язуючи на голові у Максима бант. — Я ще не бачив жодної дівчинки, яка літає з бантами. Мій винахід… — скромно додав він, приладнавши собі такий самий бант.

— Хіба ми полетимо? — здивовано спитав Максим, обмацуючи свій бант (він ледве тримався на маківці).

— Ще й як! — вигукнув Гум-гам, ведучи його до розчиненої стіни. — Не бійся, не розв’яжеться. Р-раз! — і пірнай.

Гість опирався, не розуміючи, як він може літати з якимось там дурнуватим бантом. І тоді Гум-гам легенько штовхнув його у спину.

Максим ойкнув, зірвавшись з карниза, прошепотів, задихаючись: “Р-раз!” — і повис у повітрі. Він відчув дивовижну легкість, немов опинився у річці, й радісно замахав руками, задриґав ногами. А поряд ширяв Гум-гам і кликав: “Гей, за мною!”, і над його головою, над волоссям, що стало дибом, сам по собі крутився крихітний білий пропелер.

Тепер Максим побачив місто, в якому жив його друг. Ліворуч і праворуч, угорі й унизу висіли величезні барвисті будинки-кулі. А втім, де було “ліворуч”, а де “верх”, Максим не міг упевнено сказати, перекидаючись у блакитних хвилях. Ясно було одне: у повітряному місті немає ніяких вулиць. Назустріч нашому літунові котилося щось барвисте, вертливе, і він ледве встиг пірнути вбік, а озирнувшись, догадався, що то клумба квітів.

— Так і дивись, ґулю собі наб’єш, — пробурчав Максим, помітивши літаюче дерево з міцним гіллям.

— Обережніше! — крикнув Гум-гам, підлітаючи.

— Я бачу. — Максим, витягнувшись рибкою, прослизнув між зеленим гіллям і зітхнув: — Небезпечно для життя… І як тільки тут пішоходи ходять? — спитав він, забувши, що сам дриґає в повітрі ногами.

— Усі сидять дома, — відповів Гум-гам.

— У вас ніхто не гуляє? — здивувався Максим.