Читать «Звіробій» онлайн - страница 321

Дорога до мису вела повз підводний цвинтар. Коли човен з ним порівнявся, Джудіт уперше за той ранок заговорила з своїм супутником. Сказала вона мало, — попросила тільки спинитися хвилинки на дві, щоб дати їй попрощатися.

— Може, мені більше ніколи не доведеться побачити цю місцину, — сказала вона, — а тут спочиває моя мати й сестра! Як ви гадаєте, чи може невинність однієї врятувати душі обом?

— На мою думку, ні, Джудіт, хоч я й не місіонер і дуже мало вчений. Кожен відповідає за власні гріхи, але щире каяття може спокутувати гріх.

— Тоді моя бідолашна мати попала на небо! Гірко, ой, як гірко вона каялася в своїх гріхах, і, певна річ, ті страждання, які вона пережила, залічаться їй на тому світі.

— Усе те мені годі збагнути, Джудіт. Я прагну робити все по правді, бо це найпевніший спосіб уникнути лиха в потойбічному житті. Гетті була дівчина незвичайна, це визнають усі, хто її знав; душа її напевно витає з янголами.

— Гадаю, так воно і є. Ой леле! Чому буває така велика різниця між тими, кого вигодували одні груди, хто спав у одному ліжку й жив під однією стріхою! Та байдуже; поверніть човна трохи далі на схід, Звіробою: сонце сліпить мені очі, і я не бачу могил. Оце могила Гетті, праворуч од материної?

— Атож. Ви попросили, щоб її поховали праворуч. Усі сповняють радо вашу волю, коли ви чините по правді.

Хвилину дівчина дивилася на нього уважно й мовчки, по тому знову озирнулася на «замок».

— Скоро це озеро зовсім спорожніє,— сказала вона, — і саме в той час, коли жити на ньому стало безпечніше, аніж будь-коли досі. Дізнавшися про те, що тут оце сталося, ірокези довгенько не насміляться сюди навіть носа поткнути.

— Певна річ! Мабуть, так воно й буде. Я не думаю сюди вертатися, доки триває війна: на мою гадку, жоден гуронський мокасин не залишить сліду на листі цих лісів, аж поки їхні нащадки пам'ятатимуть про цю ганебну поразку.

— Невже ви тішитеся з насильства й кровопролиття? Я була про вас кращої думки, Звіробою, — вважала, що ви можете знайти своє щастя в домашньому затишку з вірною люблячою дружиною, що радо виконує всі ваші бажання, з слухняними здоровими дітками, які прагнуть наслідувати ваш приклад і стати такими ж чесними й справедливими, як і ви.

— Мати божа, Джудіт, яка у вас красна мова! Слова й лице у вас пасують одне до одного, і чого не втнете одним, того напевне осягнете іншим. Така дівчина за один місяць могла б зіпсувати найстійкішого воїна в усій нашій колонії.

— Отож, я помиляюся! Чи справді ви, Звіробою, любите війну більше за домашнє вогнище й укоханих близьких?

— Я розумію, про що ви питаєте, дівчино; так, я чудово вас розумію, хоч навряд чи ви мене як слід розумієте. Гадаю, що можу тепер назвати себе воїном, бо я бився й переміг, а цього досить, аби дістати таке звання. Не буду заперечувати — я полюбляю цю справу, вважаючи її поважною й почесною для людини, яка має до неї природні здібності. Але я не люблю проливати крові. Проте молодість є молодість, а мінги є мінги. Коли б усі наші хлопці сиділи в себе в запічку й дозволили волоцюгам плюндрувати нашу землю, то краще нам усім зразу пофранцузитися та віддати на поталу чужинцям і наш край, і всіх своїх рідних. Я не заводіяка, Джудіт, і не люблю воюватися заради війни, але я не бачу великої різниці між тим, коли землю віддають перед війною, боячись війни, і тим, коли її віддають після війни, бо не стало сили, — крім того, що останній спосіб набагато почесніший і вимагає мужності.