Читать «Звіробій» онлайн - страница 25

Непосида загалом був предобрий хлопець, і самоприниження товариша геть витіснило з його душі почуття особистого гонору. Він пожалкував про свої необачні натяки на зовнішність Звіробоя і постарався висловити це з тією незграбністю, що нею позначені всі вчинки прикордонних жителів.

— Я не хотів тебе скривдити, Звіробою, — пробелькотів він благально, — і сподіваюсь, ти забудеш усе, що я тобі наговорив. Хоч ти й не дуже гарний, та вигляд твій промовляє красномовніше за будь-які слова, що всередині в тебе все гаразд. Отож тобі не важко буде пробачити мені це дружнє кепкування. Не скажу, що Джуді буде в захваті від тебе, бо це може породити в твоєму серці надії, які закінчаться розчаруванням. Одначе є ще Гетті, яка дивитиметься на тебе з задоволенням, як на кожного мужчину. А поза все ти такий розважливий, статечний, що тебе не дуже й турбуватиме думка Джудіт. Хоч це дівча й гарненьке, але таке мінливе в уподобаннях, що мужчині не варто радіти, коли воно до нього всміхнеться. Часом мені здається, що вітрогонка закохана тільки в саму себе.

— Якщо це так, Непосидо, то, боюсь, вона нітрохи не краща за королев, які сидять на тронах, або за знатних дам у містах, — відповів Звіробій, усміхаючись та обертаючись до товариша, причому будь-які ознаки невдоволення зникли з його чесного, відкритого обличчя. — Я не знаю жодного делавара, про якого ти міг би сказати те саме… Але ось уже й кінець тієї довгої коси, про котру ти згадував, і Щуряча заводь певне, теж недалечко.

Ця коса не виступала далеко в озеро, як інші, а тяглася рівнобіжно з берегом, утворюючи глибоку й відлюдну затоку, що на чверть милі заливала долину і була найпівденнішим закутком водойми. Непосида майже не сумнівався, що знайде тут «ковчег», бо, ставши на якір за деревами, що вкривали вузьку косу, той міг би на ціле літо лишитися непомітним для ворожого ока. І справді, це місце було такою надійною схованкою, що судно, поставлене на мілині в кінці затоки за косою, можна було побачити лише з одного боку, а саме з берега, всуціль порослого лісом, куди найважче було пробратися чужинцям.

— Скоро ми побачимо ковчег, — сказав Непосида, тим часом як човник обпливав кінець мису, де було так глибоко, що вода здавалася зовсім чорною. — Старий любить ховатися в очерети, і за п'ять хвилин ми будемо в його гнізді, хоч сам він, може, бродить поміж своїх капканів.

Марч виявився невдалим пророком. Човник повністю обігнув мис, і затока відкрилася перед ними в усій своїй первозданній красі,— нічого іншого тут не було. Недвижне водяне дзеркало вигиналося тонкою хвилястою лінією, очерети ніжно хилилися до води, і, як скрізь, над нею звисали дерева. Всюди панував миротворний величний спокій пустелі. Перший-ліпший поет чи художник завмер би у захваті перед цією розкішшю, та на Гаррі Непосиду, що палав нетерплячкою швидше побачити свою легковажну красуню, ці чари не діяли.