Читать «Поправка на Ікс» онлайн - страница 37

Мій далекий друже, тієї ночі я думала про тебе. Мені здавалося, що люди на “Памірі” такі ж, як і ти. Я дрімала, поклавши голову на столик. У напівсні я бачила рубку “Паміру” і чотирьох людей, дуже схожих на тебе. О пів на четверту по трапу піднявся Відкривач. Я почула важкі кроки і машинально поглянула на годинника. Відкривач кивнув мені й поволі попрямував до штурманського крісла.

— Радіограма? — запитала я, намагаючись відігнати сон.

Відкривач не відповів.

— Радіограма готова?

Він зняв окуляри й обернувся до мене. В його очах було щось нове, ще не бачене мною.

— Де… Земля? — дивним, урочистим голосом спитав він.

Я увімкнула оглядовий екран. Там, де перехрещувалися нитки, була чорна пляма, оточена густим розсипом фіолетових зірок. Швидкість корабля спотворила вигляд зоряного неба.

— Вона там, — тихо сказав Відкривач.

— Її не видно, — заперечила я. — Сонце буде поміт: но місяців через три, не раніше.

Відкривач похитав головою.

— Вона там…

Сон мов рукою зняло, і я зрозуміла, що заперечувати не можна. Я мовчки стояла за кріслом Відкривача і дивилася на оглядовий екран. Це тривало довго. Потім Відкривач, все ще схилившись до екрана, ледве чутно проказав:

Є голуба зоря, Джанетто,

Летять туди дванадцять літ,

Як мчати так, як лине світло.

І біла є зоря, Джанетто.

Туди летіти сорок літ,

Як мчати теж разом із світлом.

До якої ж зірки, люба,

Ми з тобою подамося -

До голубої чи до білої?

Мій друже, ти знаєш ці вірші. Це “Дитяча пісенька” Сендберга. Якось (з того часу минула вічність) ти читав їх мені там, на Землі. Але в голосі Відкривача був недитячий смуток.

І я раптом усе зрозуміла.

— Ви… вирішили? — спитала я.

Відкривач швидко надів окуляри й обернувся до мене.

— Вимкніть екран, — сказав він.

— Ви вирішили? — повторила я.

Він глянув на мене й усміхнувся:

— Так, звичайно.

— Але…

Рухом руки він зупинив мене:

— Скажіть капітанові — треба переобчислити курс. Я перейду на “Памір”.

…Нестримно мчить стрілка годинника, а я ще не сказала тобі найголовнішого.

Цієї ночі аварійні автомати мовчали. І лише на світанку почулися тривожні, виючі сигнали. За хвилину весь екіпаж був у рубці. Не пам’ятаю, здається, минуло кілька годин, поки ми відновили магнітний захист. І коли капітан відійшов од пульта керування, я передала слова Відкривача. Дивно, але капітан лишився спокійним. Він сказав:

— Добре. Йдіть. Я сам обчислю новий курс. Однак ніхто не вийшов з рубки.

— Ідіть, — повторив капітан.

Здавалося, ніхто не чув наказу.

— Добре, — сказав капітан. — Нехай буде так. Ідіть і подумайте. Якщо всі вирішать летіти до Аелли, ми полетимо. Але якшо хоч один з нас захоче повернутися, ми повернемось на Землю. А Відкривач перейде на “Памір”.

Він поглянув на годинника й додав:

— Через п’ятдесят хвилин. Я чекатиму тут. Ідіть…

Ми попрямували до трапу, а капітан нахилився до пульта керування. Я помітила: капітан дивився туди, куди вночі поглядав Відкривач…

П’ятдесят хвилин — вони тягнулися нескінченно довго.

Я сиділа в своїй маленькій каюті і думала про Інших. На “Орлятку” одинадцять чоловік. Капітан лишився біля пульта керування. Десятеро розійшлися по каютах. “Якщо хоч один з нас захоче повернутися, ми повернемось на Землю”. Так сказав капітан. А що скажуть мої товариші? За стальною перегородкою — каюта лікаря. Старий, добрий лікар! Це був його останній рейс… Головний радіоінженер — він залишив на Землі сім’ю… Мої подруги, механіки — їх чекатимуть на Землі…