Читать «Поправка на Ікс» онлайн - страница 30

— Хвилюєтесь?..

Завітаєв стояв поруч зі мною. Крізь ілюмінатори — свій і його — я бачила, як поблискували усміхнені очі. Голос був азартний, навіть веселий.

— Розумієте, виникла думка… Але ми робимо дурницю, буримо зверху. Навіщо? Там, унизу, під земною корою, могутні сили. Треба лише відкрити їм дорогу. Підштовхнути, спрямувати — хоча б випромінюванням чи сейсмічними хвилями. Свердловину найкраще бурити з-під земної кори. Парадокс, га? Як усе нове, не більше. Ви думаєте, парадокс?

Я просто нічого не розуміла. Бачила тільки, що Завітаєв знайшов якусь ідею. Він був захоплений нею і не чекав відповіді на своє запитання. Я спитала, чи вистачить у нього кисню. Він подивився на мене, на секунду замислився, потім серйозно сказав:

— Кисень? Я дихаю через раз… Заощаджую. Між іншим, ви молодець, не боїтеся. Якщо набридне писати романи, поступайте до мене в експедицію. Водолазом, га? Тепер ми тільки й почнемо по-справжньому. Така ідея… Чому вона не спала на думку раніше?..

* * *

Думка, яка невиразно виникла у мене ще вдень, стала раптом чіткою і ясною. Я подумала про те, що, за давньою літературною традицією, ми пишемо про боротьбу людини з природою, як про сутичку рівних. Пишемо про це так, як писали сто років тому. Але час змінився, а разом з ним змінилися й люди. Якщо раніше двобій людини з природою був лютим, запеклим і в ньому людина не завжди перемагала, то тепер у природи мало шансів на перемогу. Людина наперед упевнена в своїй перемозі. Люди (це сталося якось непомітно за останнє півстоліття) перестали випрошувати милості в природи. Вони зрозуміли, що сильніші за природу, що, які б сміливі завдання вони не ставили, природа відступить, скориться. Звідси й безмежна впевненість у собі, впевненість, що грунтується не на особистих якостях однієї людини, яка стала на єдиноборство з природою, а на усвідомленні того, що сили всього людства, яке вступає в нове століття, необмежені.

Людина, яка прокладає шлях у космос, перекроює материки, створює в океані Атлантиду, зітре всі межі. Завітаєв і Городецький праві: немає меж, що їх поставила природа людині.

Мине час. Забудеться, зникне багато що — зажерливість, заздрість, малодушність… І, може, головною якістю людини, яка живе у вік комунізму, буде саме це горде усвідомлення належності до великої, що не знає перепон своїм дерзанням, розумної, доброї, красивої людської сім’ї.

* * *

В телефоні почувся схвильований, як мені здалося, голос Єрмакова.

— Три кілометри… Бомби пішли точно в кратер!

— Ховайтесь! — Завітаєв підштовхував мене до скелі.

І зразу ж угорі гримнув вибух. Я ледве встигла притиснутись до каміння, як знову пролунав вибух. “Вода вирувала, скафандр гудів і бився об каміння. Я спробувала вчепитися за виступи скелі…

— Вперед! Тепер — уперед!

Я відштовхнулась од скелі і ввімкнула двигун. Завітаєв чекав мене.

— Швидше! Всі сюди!..

Прожектори ледве пробивали скаламучену воду. За три-чотири метри вже нічого не було видно.

Ми піднімалися пліч-о-пліч, тримаючи пістолети напоготові. Але павуки зникли. Вихід з кратера був вільний.