Читать «Поправка на Ікс» онлайн - страница 19

Скафандри Ревзіна висіли в довгій, що стояла вздовж борту, шафі. Це були чориі комбінезони з циліндрични-ми, закругленими зверху шоломами. Дихальні прилади, сховані в обтічні кожухи, лежали окремо — на стелажах.

Ревзін зосереджено возився з скафандрами. Я не хотіла відвертати його уваги і мовчки сиділа осторонь. Так минуло хвилин десять-п’ятнадцять. Потім Ревзін покосився на мене й спитав:

— Отже, в романі у вас скафандри надміцні?

— Над! — весело відповіла я.

Мені хотілося розговорити старика. Я сказала йому, що, на мій погляд, наукова достовірність не завжди обов’язкова для фантастики. Адже відрядив Жюль Верн свого героя в мандрівку на… кометі.

— Може й так, — замислено обізвався Ревзін. — Мені чомусь здавалося, що фантастика передусім література наукового передбачення.

— А як бути з “Аелітою”? — спитала я. — Надзвичайна річ, але де там передбачення майбутнього? Чи Уеллс… НІ, письменника цікавлять насамперед люди. Майбутні люди, а не майбутні машини.

Ревзін дістав портсигар, покрутив його в руках і знову сховав у кишеню.

— Все ж таки ви помиляєтесь, — сказав він. — По-вашому, людина — це художня література, а машини-наука, техніка. Поділ трохи штучний. Лев Толстой, Купрін і багато інших писали про тварин; це література? А— сучасні машини куди розумніші від тварин, я навіть сказав би, людяніші, жвавіші… І що найголовніше — вони створені людиною. Вони друге “я” людини. От ви написали в романі “надміцні скафандри”, і вам здається, що цим усе сказано. А для мене вони так само прекрасні, як статуї Мікеланджело, картини Рєпіиа, музика Бетховена… До цього часу пам’ятаю той день, коли вперше взяв у руки скафандр. Це була стара рейдова маска японського зразка. В ній можна було спуститися на сім-десять метрів, часто відмовляли клапани… Але повірите, я тремтів над нею. Я п’ять разів на день розбирав її нехитрий механізм — і чистив, чистив, чистив… Маска — дрібниця, мотлох, але я і по цей день вдячний їй за те, що вона відкрила мені шлях до моря. А потім були десятки різних апаратів, і кожен мав свій характер, інколи норовистий, інколи покладистий, часто — підступний. І за цим вгадувалися думки їх конструкторів, пошуки, удачі І невдачі тих, хто створював скафандри. Інколи розбираєш апарат, дивишся на якусь деталь і бачиш: тут конструктор не зміг перемогти. Боровся і так і сяк, мучився — і не зміг, відступив. Це відчувається, наче фальшива нота в талановитій музиці… Я спускався з аквалангом, у шлангових скафандрах, у жорстких апаратах Кунке і Нейфельдта, сам проектував скафандри — І навіть думав, що все знаю і все розумію. І раптом з’явився Завітаєв. Він прийшов до мене в конструкторське бюро і спокійнісінько сказав: “Потрібен скафандр для спуску на глибину двадцять кілометрів”. Я єхидно пояснив йому, що максимальна глибина океану, на превеликий жаль, не перевищує одинадцяти кілометрів. Він знизав плечима: “Дарма! Ми спускатимемося в кратери підводних вулканів”. Я ще не знав, навіщо треба спускатися в ці кратери, але вже повірив Завітаєву — відразу, з перших же слів. Дідько б його взяв, адже ніхто до нього не додумався, що найбільша глибина не в западинах океанів, а саме в кратерах погаслих підводних вулканів!.. Ці скафандри — я працював над ними три роки — чимось нагадують мені самого Завітаєва… Можливо, сміливістю. Так, мабуть, сміливістю і простотою. Ось помацайте комбінезон…