Читать «Поправка на Ікс» онлайн - страница 17

* * *

Тут мені доведеться сказати кілька слів про ситуацію, що склалася.

Земна кора значно тонша під океаном. Тому вибір дна океану для першого штучного виверження був цілком зрозумілим. Але Завітаєв пішов на таке: він вирішив вести роботи з кратера погаслого підводного вулкана. Це скоротило шлях до магми.

У Тихому океані багато старих підводних вулканів. Після довгих досліджень Завітаєв вибрав один, який він назвав Плутоном. Глибина океану в цьому місці досягала п’яти кілометрів. Плутон мав висоту близько двох кілометрів. Жерло кратера, заповнене водою, опускалось на глибину восьми кілометрів, тобто було нижче від дна океану на шість кілометрів. За півтора року автоматичні бурові установки, змонтовані роботами-водолазами, пройшли ще сім кілометрів. Решту повинен був зробити спрямований вибух. Підготовка до вибуху вже закінчувалась, коли сталося нещастя з першою парою роботів. Опустили ще двох роботів — ті теж загинули. Потім ще два… Тепер до кратера Плутона наближалися два останніх роботи. Більше на човні і на базі їх не було.

Промінь на екрані телевізора вперся в плоску темну я вершину Плутона. Тільки тепер я помітила в кутку екрана розпливчасті контури другого робота. Він уже спускався в кратер вулкана. Зовні робот скидався на спрута: сферичний корпус, четверо очей-лінз, п’ять гнучких металевих щупалець.

Щупальця тремтіли у водяному потоці…

— Я збільшив швидкість спуску, — сказав оператор.

Завітаєв мовчки поплескав його по плечу.

— Роботи в кратері, але керування не припинилося. Чому? — запитав Ревзін.

— Провідний зв’язок, — коротко відповів Завітаєв. — Цього разу ми побачимо, що з ними діється.

Роботи опускалися в глиб кратера з величезною швидкістю. Нічого не можна було розгледіти — освітлені промінням прожекторів стінки кратера зливалися в суцільну каламутну смугу.

Я спостерігала Завітаєва. Після розмови з Ревзіним мені дуже хотілося зрозуміти, по-справжньому зрозуміти Завітаєва. Було соромно за зовні ефектну, але неглибоку “мушкетерську” характеристику. Хто ж він, цей чоловік, що створює Атлантиду? Я не могла відповісти на це запитання. Дозрівала якась дуже неясна думка, але яка саме, я ще не усвідомила. Так буває у сні: простягаєш до чогось руку, ось-ось доторкнешся — і не дістаєш…

Завітаєв, наморщивши чоло, дивився на екран телевізора. По його худорлявому обличчю бігли, відбиті екраном, світлові плями. В миготінні світла було щось тривожне, насторожуюче. Але Завітаєв лишався спокійним. І це не був той спокій, що досягається вмінням приховувати хвилювання. Ні, Завітаєв і справді не хвилювався. З таким виразом обличчя людина дивиться в окуляр мікроскопа; десь у мікросвіті відбуваються події, по-своєму грандіозні, але людина спокійно крутить гвинт кремальєри, тому що вона, людина, стоїть над цими подіями і керує ними…

— З сімкою щось сталося! — вигукнув оператор.

На пульті керування тривожно заблимали сигнальні лампи. Я нахилилась до екрана. Було видно, як робот (його зображення швидко збільшувалось) розгойдується і судорожно змахує металевими щупальцями.