Читать «Яким ти повернешся?» онлайн - страница 42

Юлій Михайлович звернув на бульвар і зупинився біля воріт школи. Я підійшов ближче і сів на лавочку поруч з бабусями.

До Юлія Михайловича підбігли двоє хлопчиків. Один із них розмахував якимсь предметом. Хлопчики навперебій заговорили:

— Я зробив модель, як ви сказали. Ох і здорово!

— А сьогодні ми підемо ловити рибу?

— Вітька розсердився, його вважали за першого конструктора.

Я побачив, як засяяли очі у Юлія Михайловича, підвівся, намагаючись непомітно зникнути.

“Діти, — подумав я, — глина, з якої можна виліпити геть усе. Благодатний грунт для нових задумів, нових ідей… Він знайшов те, що йому бракувало. Знайшов безкорисливих друзів…”

За два дні Юлій Михайлович приніс мені розрахунки і креслення.

— Перевірте, — сказав він, — можна передавати в експериментальну лабораторію.

— У нас не лишається часу для перевірки, — зауважив я.

Вперше він заперечив, насупившись:

— Але якщо там випадково вкралася помилка, то для створення наступних моделей треба буде витратити більше часу.

Я не міг не погодитися з ним, хоча був певен, що помилки немає.

Ми перевіряли його розрахунки більше для годиться. І коли Семен Олександрович вигукнув: “Їй-богу, тут помилка! І суттєва!”, ми поставилися до цього більш ніж скептично. Та ось Семен Олександрович разом з Григорієм Гурійовичем перевірили розрахунки ще раз, їхні обличчя аж розпливлися в радісній усмішці.

— Тут помилка, — врочисто сказав Григорій Гурійович, обіймаючи Семена Олександровича.

— Чого ж ви радієте? — запитав я.

Григорій Гурійович ніби й не чув мого запитання.

— Наш сигомчик не врахував елементарної речі. Та щоб її врахувати, треба бути людиною, а не сигомом.

Я глянув на аркуш і одразу помітив помилку. Юлій Михайлович передбачив такі віражі і перевантаження, котрих жоден людський організм не витримає. Правда, завдяки цьому стратоплан мав деяку перевагу у швидкості на зльоті. Я відвів погляд од креслень і в склі шафи побачив своє відображення. Моя фізіономія розпливлася так само, як і в моїх колег. Я поквапливо зігнав усмішку, подумав про те, що тепер ми не зможемо виконати замовлення в строк. Та навіть і це діяло погано.

— Юлія Михайловича до мене! — сказав я секретарці.

Він увійшов, трошки зігнувшись, ніби намагався стати меншим. І хода в нього останнім часом була якась непевна. Наче він боявся когось ненароком зачепити.

Я запросив його сісти і вперше без остраху глянув йому в очі. Сьогодні мені здавалося, що він знає не більше за мене. Мені не треба було докладати зусиль, аби говорити з ним як з рівним. Я більше не відчував безодні, котра розділяла нас.