Читать «Яким ти повернешся?» онлайн - страница 39
Ігор Маркович Росоховатський
“Пізнати і зробити щасливішим”.
Раніше ніж Фер устиг задати відповідне запитання, туманність набула обрисів людини, і пролунало звичайне вітання сигомів:
“Щасти тобі, сину людини! Це я, Ант, повертаюся на Батьківщину!”
МІЙ ПІДЛЕГЛИЙ
І
— Будь ласка, — сказав Юлій Михайлович і поклав на стіл кілька аркушів, списаних формулами і кресленнями.
Я стримав зітхання — то не був віддих полегкості — і промовив:
— Чудово. Перевіримо і передамо заводові.
Він уже стояв біля дверей, коли я зупинив його:
— Ви прийдете сьогодні на вечір?
Скісна тінь ковзнула його обличчям — від очей до розкрилля носа, далі до яскравих губів — і розтанула. Юлій Михайлович опустив погляд, як завжди затінивши віями великі сині очі. Та зробив він це не досить швидко, і мені на мить перехопило подих, бо навряд чи може хто-небудь спокійно дивитися в його очі.
— Я не зможу бути на вечорі.
— Шкода, — видавив я і, коли двері за ним зачинилися, полегшено зітхнув.
Присунув до себе аркуші, глянув на формули і креслення дюранового вигину в найвищій частині фюзеляжу. Потовщення йшло під таким кутом, щоб поступово гасити потік розрідженого повітря. Вирішення, над яким дев’ять найкращих конструкторів билися два роки, було неймовірно просте. Та з досвіду я знав, що перевіряти марно. Ми витратили два місяці, аби перевірити формули пального та мастил, які він вивів, понад квартал увесь мій відділ — майже сто конструкторів, інженерів і техніків — перевіряли будову крила, яке він створив за три дні, і не знайшли жодної помилки. Розрахунки були бездоганно точні, як лінії в кресленнях.
Я добре пам’ятаю той день, коли нам вручили нагороди. Перший у списку був я, потім — мій заступник, Григорій Гурійович. Ми намагалися не дивитися на Юлія Михайловича, а він, ніби нічого й не сталося, разом з іншими співробітниками підійшов привітати нас. Потиснувши його гарячу руку, я замість подяки сказав:
— Зараз викличуть вас.
Це були слова пробачення, слова відкупу. Нам обом стало ніяково…
На щастя, його справді викликали на сцену, і я поквапився якнайдалі заховатися.
Непростимої помилки припустився мій заступник. Він запросив Юлія Михайловича до ресторану, щоб разом відсвяткувати радісну подію.
Вже проголосили перші тости, спорожніли перші чарки. У жінок заблищали очі, запалали щоки, чоловіки стали балакучіші, а крісло, залишене для Юлія Михайловича, було порожнє. Моя дружина мимохідь запитала мене:
— А де ж твій новий працівник?
— Прийде пізніше, — відповів я, сподіваючись, що він усе-таки не прийде.
Але він прийшов. Побачивши здивовані і зацікавлені обличчя жінок, я зрозумів, хто увійшов до зали.
Юлій Михайлович сів у вільне крісло, й одразу ж до нього потяглося кілька рук: почали виявляти турботу сусідки правобіч, лівобіч і навіть ті, хто сидів навпроти, через стіл.
Треба віддати належне Юлієві Михайловичу — він робив усе, аби не привертати до себе уваги. Проте, як часто буває, це тільки підливало масла в огонь…
Щоб уникнути набридливих вітань, я вирішив потанцювати з дружиною. Проте за столом її не було.
