Читать «Літаючі квіти» онлайн - страница 5

Підвівся Гіц, став міцніше ногами у тріщини і крикнув так, що крізь гуркіт водоспаду почула його Дін:

— Стрибай до мене!

Колишня Дін перестрибнула б потік і впала б просто на руки Гіца, але, віддавши всю свою силу, вона стрибнула ледве до середини. Підхопив її водоспад і поніс униз мимо Гіца. Простягнув руки Гіц і впіймав свою любов. Мало обоє не загинули. Зійшов зі скелі, скочив разом з нею на коня і поскакав.

Повернувся до печери Гамаюн — нема Дін. Зрозумів він, що викрав її звідси Гіц, і вирішив наслати на них загибель, намалювавши для чаклунства Гіца та його ворогів. Але нічим було Гамаюну малювати. Тоді схопив він камінь і почав ним вирубувати зображення на скелі. Першим послав проти Гіца мисливця з стрілою. Почув мисливець тупіт, гадав, що це ворог, і пустив стрілу. Але Гіц упіймав її рукою в повітрі і, повернувши, кинув назад. І пробила вона груди мисливцеві. Багатьох ворогів, яких засилав у ту ніч Гамаюн, переміг Гіц. Справжнє кохання може перемогти все на світі…

Нарешті, Гіц разом з Дін від’їхали так далеко, що чари Гамаюна вже перестали діяти. Спішився Гіц, розпалив вогнище. Поклав біля нього Дін, яка була така квола, що вже й сидіти не могла. Адже нічого не лишилося в її серці, крім кохання, а самим коханням не може жити людина. І вмерла вона, схиливши голову на коліна Гіца і обхопивши руками його плечі…

Гіц, розповідають, теж незабаром умер. Та й як міг би він жити, коли кожна квітка нагадувала йому про Дін: троянди — про ніжну кірасу її щік, дзвіночки — про блакить очей…

— А Гамаюн, — тихо спитала Ольга, що давно закінчила вечеряти, — що сталося з ним?

— З ним? Кажуть, як дізнався Гамаюн про смерть Дін, почало дітовбивцю сумління мучити. Взяв він камінь і вибив на скелі хрест. І гірські духи покинули печеру — бояться вони хреста. Вмер чаклун у печері чи кинувся у водоспад — ніхто не знає… Тільки не бачили його більше ніколи…

— Давно це сталося? — спитав Зав’ялов.

— Мені розповідав мій дід, він чув від свого діда, а той казав, що його дід за молодих літ знав старого, котрий ще хлопчиськом бачив Гамаюна!

— Як гарно ви розповідаєте, діду, — мовила Ольга. — А як ви вважаєте, правда це?

— Та як вам сказати? Не все у казках неправда, не все і правда. А наука завжди є. Розумні люди в нас розповідають казки…

— Яка краса, — говорила Ольга, пильно дивлячись на догорілі жаринки у багатті, — яка сила кохання! І яка розумна філософія: кохання може перемогти все на світі, але самим коханням ще не може жити людина. До чого ж хороше, і як правильно… Отже, чарівність альпійських квітів — це врода Дін, яка загинула. А що могла б символізувати літаюча квітка? Я ніде ніколи не зустрічала такого образу. Ви не знаєте, Сергію Андрійовичу?

Зав’ялов схаменувся. Його теж зачарувала розповідь мисливця, але зовсім по—іншому. Він згадав про своє минуле, що залишило слід. Як би він хотів, щоб ця дівчина, звернувшись до нього, назвала його не Сергієм Андрійовичем, а просто Сергієм… Вона була і схожа і не схожа на ту, іншу. Ні, вона, звичайно, краща за ту, краща вже тому, що зараз сиділа з ним отут, біля вогнища. Та ніколи не наважилася б залишити свою затишну квартиру, хіба що змінила б її на номер у курортному готелі. Як би він хотів… Але Ольга ніколи не дізнається про ці думки. Йому за тридцять, а їй лише двадцять. До того ж вона напевно подобається Миколі. Вони чудова пара. І йому, керівникові групи, не личить залицятися до студентки, яка проходить у нього практику.