Читать «Привид іде по землі» онлайн - страница 5

А може, не треба?! Може, якось обійдеться? Невже не переглянуть його справу? Адже його засудили нізащо!..

З пам’яті виринули події недавнього минулого. Злиденне дитинство в трущобах Мадрида. Бліде обличчя матері… Воно не має чітких обрисів, те рідне, приємне, ніби легкий сон, обличчя. Занадто рано померла вона — жінка робітника, напівжебрачка, вічна мучениця. Ніби марево, ніби золота тінь, згадки про матір… А більше нічого…

Похмурий і часто п’яний батько, залишившись удівцем, зовсім занедбав сина. Він не цікавився, де Алессандро буває, якими інтересами живе, як навчається в школі. Не звертав батько уваги й на те, що син частенько бував напідпитку, пропадав ночами…

А Алессандро владно затягнула вулиця. Зграя метких хлопців, які обчищали кишені обивателів, прийняла його до себе, навчила “майстерності”. Алессандро щастило. Жодного разу він не попав до рук поліції. Злодійське ремесло ставало звичкою, і Лосс майже не думав про якийсь інший шлях.

Але випадок послав йому несподівану зустріч, яка різко змінила все життя. Алессандро й тепер, мов наяву, бачить той чудовий ранок. То було воскресіння…

…Лосс під’їхав до ринку на півночі міста. Ходив між рядами спекулянтів, сільських торговців, великих і дрібних баришників, видивлявся “жертву”. Дійшовши до рядів, де продавалися овочі, Алессандро остовпів. За овочевим столиком, поряд з крикливими бабами-перекупками, стояла дівчина. Але яка дівчина! Нікого подібного Алессандро зроду не бачив!

Вбрання на ній було дуже просте, навіть скромне. Та не на вбрання Лосс дивився! Дівчина ковзнула поглядом по обличчю незнайомця і ледве посміхнулася. Баби-перекупки зашепотіли, захихикали. Та Лосс нічого не бачив і не чув. Приязнь, ніжність, доброта струменіли з синіх очей дівчини, вони огортали хлопця гіпнотичним туманом, не давали зрушити з місця.

— Ось тобі й жених, Катрен! — їдко крикнула сусідка дівчини.

Перекупки засміялися, дівчина почервоніла, сердито блимнула очима на Алессандро.

Хлопець розгублено переступив з ноги на ногу й, озираючись, пішов геть. Серце його співало від надмірних почуттів. Що це було, хлопець не знав. Він відчував тільки одне — віднині в його життя, в його помисли, серце й душу вступило щось хвилююче, велике, таємниче.

Катрен! її звати Катрен! Ім’я те звучить, ніби музика. Катрен! Треба ще зустрітися з нею! І не тільки зустрітись, а й познайомитися. Щоб говорити з дівчиною, дивитися в її сяючі очі й називати її ім’я. Без кінця повторювати: Катрен, Катрен, Катрен…

Алессандро забув, для чого приїхав на ринок. Безтямно блукав між покупцями, здалека поглядаючи на високу постать дівчини. Тільки тепер Лосс розгледів, що вона продає помідори й моркву. Хто ж вона така? Селянка? Де живе? Треба обов’язково дізнатися про все.