Читать «Привид іде по землі» онлайн - страница 4
Олесь Павлович Бердник
Крізь ворота смерті
Хмара з моря
— Даремно сподіваєшся, Алессандро… Звідси не втечеш.
У зіницях Алессандро спалахнули недобрі вогники. Він крізь зуби процідив:
— А я й не збираюся втікати. Хто тобі сказав таке?
— Бачу… Не сліпий… Озираєшся весь час, ніби зацькований вовк.
Алессандро витер піт, що рясно виступив на чолі, передихнув, спершись на лом. Гостро поглянув на старого Міаса. Біс його знає, може, він і добрий чоловік. Привітно зиркають з-під навислих сивих брів глибоко запалі очі, дружньою посмішкою освітлюється зморшкувате, пожовкле обличчя. Але довіряти не можна. Навколо багато продажних душ — “лопатників”, як їх називають в каторжному таборі Вальнера-П’єха. Прошепочеш слово — воно зразу відгукнеться біля старшого наглядача. Отож треба притримувати язик…
— Боїшся? — сумно запитав Міас. — Даремно! Я за двадцять років нікого не продав.
— Ти двадцять років?.. Тут?.. — вражено прошепотів Алессандро. — Як же ти…
— Як я витерпів? — іронічно кинув Міас. — Ось так, як бачиш… Засуджений довічно… І ти теж…
— Що я? — гостро перебив Алессандро.
— Витерпиш… Звикнеш.
— Ніколи! Нізащо! — палко гукнув Алессандро.
— Тихо! — злякано озирнувся старий каторжник. — Почують!.. Не дуже підскакуй. Нічого тут не поробиш. Шляху з Вальнера-П’єха нема.
Алессандро похмуро поглянув навколо. Він має рацію — цей старий пень. Уже два місяці минуло, як його привезли в табір, а для втечі не було жодної нагоди. По дорозі на каменоломню їх веде такий конвой, що миша не втече. А тут карабінери стоять навколо за п’ятнадцять—двадцять метрів один від одного. Один крок за означену прапорцями лінію — і метка куля звалить порушника. Алессандро день і піч думав про втечу. Він перебирав у думці безліч варіантів, але після аналізу сам же й відкидав їх. Адміністрація табору продумала все до найменших дрібниць.
— Номер триста двадцять п’ятий! — почувся гучний голос начальника варти. — Чому не працюєш?
Алессандро хутко зігнувся, шалено копирсаючи ломом під каменем. Міас єхидно засміявся.
— Ось так, хлопче, день за днем, — прошепотів він, складаючи каміння в штабелі. — На тебе будуть безупинно кричати, ніби на тварину, називати номером… Ти звикнеш до цього, внутрішній бунт поступово втихне і… тоді все. Ти вважатимеш, що такий от стан — нормальний.
— Брехня! — прохрипів Алессандро, підважуючи камінь. — Все одно втечу.
— Як?
— Не знаю! Як завгодно.
— Спіймають! — запевнив Міас. — По всій Іспанії така поліцейська агентура, що втікачеві нема куди податися. Хіба за кордон.
— Хай спіймають! — уперто сказав Алессандро. — А я знову втечу!..
Міас похитав головою, важко зітхнув.
— Ні, після втечі тебе тут не залишать!
— Чому?
— Бачиш гору Вальнера? Біля її підніжжя каторжна в’язниця. Ось куди ти попадеш!
— Ну то й що?
— А те, що звідти хіба що дух втече. Ні дня ні ночі в’язень там не бачить. Смердюча камера, гидке пійло, фунт чорного хліба… І так до смерті! Тепер розумієш?
Алессандро промовчав. Він подивився на вершину гори Вальнера, яка бовваніла в туманній імлі на сході. Хай в’язниця, хай смерть — треба тікати! Хіба таке життя не гірше смерті? Безконечне приниження, каторжна праця під палючим сонцем або в осінній холод протягом п’ятнадцяти годин і повільне згасання. Життя тільки тоді має смисл, коли воно в пошуках, у перспективі, коли воно дає надію на краще майбутнє. А тут цього нема. Багаторічне животіння, і тоді смерть. То хай краще одразу смерть.