Читать «Привид іде по землі» онлайн - страница 26

Коммес злобно-урочисто поглянув на в’язня, методично постукуючи пальцями по столу.

— Поки не пізно, говори.

Лосс зціпив зуби, похитав головою.

— Мені нема про що говорити.

Наглядачі внесли “льолю”, розіслали на підлозі. Це був чотирикутний шматок напівгумового матеріалу з дірочками для шнурування.

Коммес показав рукою на “льолю”.

— Рахую до десяти. Десять секунд… Ти можеш вибирати.

Він підняв руку, на якій виднівся хронометр, показав пальцем на циферблат.

— Вирішуй!

Алессандро зацьковано озирнувся навколо. Щось хотів сказати помертвілими губами й не зміг. Та й що він скаже? Кому?

В поглядах тюремників — невмолима жорстокість. Навколо Алессандро — не живі люди, яких можна благати, а стіна кривавого закону. Просити? Нізащо! Слабка людина падає до ніг, і її топчуть чоботом, мов черв’яка… Ось наглядачі запобігливо дивляться в очі своєму шефу, ждуть команди. Вони схожі на хижих круків, що ладні кинутися на жертву.

Коммес ткнув пальцем у циферблат, холодно глянув на Лосса.

— Десять! Починайте!

Два наглядачі підскочили до Лосса, зірвали з нього одежу. Він скрикнув, затріпався в дужих руках.

— Залиште мене! Я нічого не знаю!

— Брешеш, — зловтішно проскрипів Коммес. — Скажеш.

Наглядачі повалили Лосса на розстелену “льолю”, перевернули спиною догори. Кінці з’єднали й почали зашнуровувати. Алессандро відчував, як пружна тканина стягує тіло, затримує дихання, зупиняє кров. Боляче запульсувало в скронях, важкими стали повіки.

Наглядачі відійшли, закінчивши шнурування. Що ж далі? Невже на цьому закінчиться? Якщо так, то, все-таки, можна витерпіти.

Та оптимізм Лосса був передчасний. “Льоля” повільно, але невблаганно змикала свої обійми. М’язи грудей втомлювались. Спирало подих, не вистачало повітря. Боляче забилося серце. Алессандро захрипів, затіпався в конвульсіях.

— Розв’яжіть мене! Я не можу…

До нього підійшов лікар, спробував пульс.

— Ще витримає, — запевнив він. Коммес іронічно поглянув на Лосса.

— Ти чуєш, що каже лікар? Ти витримаєш. Але я дам наказ зняти “льолю”. Тільки будь розумнішим.

— Я… нічого не знаю, — витиснув Лосс, звиваючись на підлозі. На його вустах показалася червона піна, очі закотилися.

— Сволота! — пробуркотів Коммес. — Затятий… Всипте йому котлет!

“Котлетами” тюремники називали гумові шланги, наповнені водою. Удари ними, викликаючи нестерпний біль, не залишали сліду.

Два наглядачі почали виконувати наказ шефа. На напівнепритомного Лосса посипався град ударів. Звірячий зойк вирвався з грудей в’язня. Після кожного удару в грудях щось булькало, стогін затихав і, нарешті, тіло завмерло.

Начальник тюрми нервово засопів, зняв кашкета, витер спітнілу лисину.

— Шеф! По-моєму, він непритомний!

— Досить! — крикнув Коммес. — У карцер його! На голодний пайок!

Наглядачі розшнурували “льолю”, викинули з неї Лосса на підлогу. В’язень не ворушився. Обличчя в нього було синє, на вустах запеклася кров. Два вартові підхопили його за руки й за ноги і хутко понесли до камери.

Крізь ворота смерті