Читать «Марсіанські "зайці"» онлайн - страница 11

Їх владно захопила романтика зоряного світу, неосяжні для свідомості відстані, приголомшуючі пригоди на страшних планетах, поєдинки з кошмарними потворами, породженими під променями похмурих сонць. Друзі, ніби свята, чекали кожної нової книги про міжзоряні польоти, жадібно читали повідомлення про нові й нові успіхи вчених, які запускали в небо велетенські супутники і ракети.

Дитячі серця тріумфували. Вже не письменники вигадують неймовірні польоти, а справжні інженери і конструктори запускають до зірок гігантські апарати. Друзі збиралися після уроків і мріяли, як самі стануть космонавтами, як будуть ходити в химерних скафандрах поміж скель і цирків Місяця.

Кожної перерви чорний чуб Андрійка, попеляста стрижена голова Борі та руді кіски Надійки схилялися докупи, і тоді сусіди-учні чули палкий шепіт, щасливий сміх або гарячу суперечку.

Та ось у них з’явилися трійки. Вчителі докоряли друзям. А піонервожатий Стьопа — високий, сильний десятикласник, який одною рукою міг підняти двопудову гирю, — прямо заявив:

— Літаєте попід небесами, а вчитися як слід не хочете. Для польотів на інші планети потрібні глибокі знання. А з трійками ви на ночвах з хати будете літати! О!

Учні довго сміялися після цього і прозвали їх “ночвонавтами”. І образа подіяла. А може, не так образа, як славнозвісний політ Юрія Гагаріна.

В той день гриміла вся школа. На уроках читали газети з повідомленнями про героїчний політ. Всі кричали “ура”, складали привітальні телеграми першому космонавту, а нерозлучні друзі мовчазно сиділи за партою. Вони були вражені, приголомшені, зачаровані. Вони не могли кричати — занадто чудесним було це здійснення. Дитячі серця підказували, що найкраще осмислити таку подію в тиші.

Взявшись за руки, вони довго ходили того вечора під зорями, зітхаючи, дивилися на Місяць, на червоний вогник Марса, на золотаво-срібний візерунок небес. І дали один одному слово — вчитися лише на п’ять, щоб стати такими, як Юрій — перший міжзоряний мандрівник.

Вони дотримали слова. Жодної трійки не з’являлося в їх щоденниках. Учителі хвалили друзів. Але прізвисько “ночвонавти” за ними так і лишилося.

Та ось настало літо. Почалися канікули.

Андрійко зібрав друзів у заповітній долині, де вони завжди гралися. Ця долина лежала за три кілометри від села. Щоб потрапити до неї, треба було перейти два невисокі горби, минути березовий ліс і перебрести неглибокий струмок. У долині завжди було пусто, дороги проходили далеко осторонь, трава росла мізерна, тому худобу сюди не виганяли, і це робило безлюдну місцину дуже затишною для гри.

Надійка і Боря зацікавлено дивилися на свого вожака. Що там він вигадав?

Сині очі Андрійка аж бризкали іскрами від таємниці. Зібравшись у ямі, під крислатими кущами бузини, друзі сіли на кам’яні стільці і приготувалися до наради.

Андрійко сказав:

— Товариші! Пора нам починати практичні роботи.