Читать «З далеких планет» онлайн - страница 45

“Перш за все треба добратися до рубки керування й перевірити, як працюють механізми”.

Кожен сантиметр шляху давався ціною болю й відчайдушних зусиль. Вектор сили тяжіння був спрямований майже паралельно коридору, і Стафо доводилося ніби дертися вгору по вертикальній стіні. На щастя, стінки коридору мали поруччя. На поруччях — насічки, за них можна вхопитися. Але відстань між двома сусідніми насічками — метр. Величезна відстань! Руки Стафо безпорадно ковзали по гладенькій поверхні поруччя.

“Ех, конструктора б сюди”, — з люттю подумав Стафо.

Нарешті, двічі зірвавшись з першої ж насічки — падав так, що аж перехоплювало подих, — Стафо здогадався ставити ногу на одну насічку і потім уже підтягатися до другої, сусідньої. Дуже заважав комбінезон, роздутий, як подушка. Але Стафо не наважувався випустити з нього стиснене повітря. Він чудово розумів, що тільки завдяки стисненому повітрю він витримує перевантаження. А прискорення сили тяжіння — штурман це відчував— дедалі зростало. І тому треба було поспішати. Якщо він зараз не вибереться звідси, то буде живим похований, розчавлений власною вагою в цьому жахливому гравітаційному мішку.

Діставшись насічки, Стафо поставив на неї ноги, міцно обхопив руками блискучу штангу. Понад усе він боявся зірватися: впасти з другої насічки означало б неминучу смерть. Згодом Стафо ніяк не міг пригадати, як він дістався штурманської рубки. Останні метри шляху він перебував у якомусь забутті, і на грані свідомості його утримував тільки біль у долонях, що перетворилися в суцільні криваві пухирі.

Ледве залізши в штурманське крісло і ввімкнувши протиперевантажувальну систему, Стафо відчув полегшення. Але це тривало якусь мить. Знову почав мучити нестерпно величезний тягар.

Прокинувшись од важкого забуття, Стафо поворушився в кріслі, влаштовуючись позручніше. Дихалось важко, в грудях хрипіло.

Роб! Роб! Як він міг забути про Роба! Стафо натиснув кнопку виклику, і за кілька хвилин у штурманську рубку вкотився Роб.

— Де ти був, Роб? — спитав Стафо повільно, насилу ворушачи розпухлим і важким язиком.

— У кают-компанії.

— Що ти робив?

— Лежав.

— Лежав? Чому?

— Не міг підвестися — щупальця підгиналися.

— А зараз?

— Стало ліпше.

“Ось що означає самонастроювальна система! — подумав Стафо. — Вона автоматично пристосувала Роба до умов підвищеного тяжіння. І чому людський організм такий недосконалий!”

— Але чому ви тут? — спитав Роб байдуже: роботу невластиві емоції. — Адже ви, як і всі, мали зараз перебувати в біованні?

— Про це потім, — нетерпляче відповів Стафо, — а зараз принеси мені маніпулятор.

— Для умов з підвищеним тяжінням?

— Авжеж.

Незабаром робот незграбно ввійшов у штурманську рубку, тягнучи за собою дивну споруду; від неї навсібіч стирчало багато важелів і трубок. Він підсунув маніпулятор впритул до крісла, в якому лежав безпорадний Стафо.