Читать «Аурентина» онлайн - страница 9

ДОБРОГО РАНКУ, ХИМЕРИ!

1

Пролетівши над гніздом кратерів, Віола одразу помітила серед іржавої зритої пустелі на язику хтозна-коли охололої лави блискучу намистинку. Поки спускалася, коло капсули стрибав чоловік, вимахуючи руками — так у давнину робінзони махали вітрилу, що наближалося.

Якщо вірити приладам, атмосфера тут складалася мало не з самого сірчистого газу. Приземлившись, Віола сплигнула з люка і пішла, твердо похрускуючи шлаком, готова до жорстокості нового світу: червоний скафандр вищого захисту був масивний, немов кокон. Потерпілий, у десантному костюмі, ведмедем біг назустріч, розвівши для обіймів балони-рукави.

Він злегка сторопів, побачивши крізь райдужну бульбашку шолома пасма кучерявого чорного волосся і суворі карі очі, широко розставлені на тонкому смаглявому обличчі.

— Що тут у вас сталося, Кейн?

Чоловік видавався щуплявим для громіздкого костюма, мав руді вуса і підсліпувато мружив блакитні очі у колах зморщок. Кейн був старий, улюблений долею пілот-розвідник; Віола знала про нього з дитинства.

— Кепські наші справи, дівчинко. Корін помер, і до “Матадора”, вважайте, нема доступу.

— Де тіло?

— Тут, у капсулі… Ця тварюка його опромінила.

— Яка ще тварюка? — звела брови рятувальниця.

— Ходімо до нього.

Всередині яйцевидної капсули скинули шоломи. Жовта стьобана оббивка була вимазана іржавим пилом, кришка санітарного відсіку зірвана. Горілиць, на відкинутому до кінця кріслі лежав високий на зріст молодий атлет у майці-сітці і вовняних рейтузах — Олександр Корін.

Зажурений Кейн розповідав, умостившись на оббивці:

— Вас учили, дівчинко, що приблизно раз на сто років у планетарному реакторі починається некерований розпад. Тож тепер Флот може бути на сто років спокійний… Ми передусім викинули контейнер з головним паливом, а потім уже капсулу. З атмосфери бачили, як у “Матадора” спалахнула корма, після чого він упав. І разом з ним, до речі, наукові матеріали з бази в системі Хаггарда за двадцять років роботи… — Кейн перевів подих, відсьорбнув із фляги: Віола мовчки відмовилась, чекала продовження.

— Хотіли сісти якнайближче до “Матадора” — не вийшло. Він упав у старий бічний кратер з прямовисними стінами. Добре, хоч не було вже чому вибухати. Кратер з одного боку розколотий, іншого проходу немає. Кілометрів двадцять звідси — дорога, для гірських козлів, не інакше. Не встигли сісти, Корін потяг мене туди. Я відбивався, радив зачекати на вас… тобто на рятувальне судно. Де там! Мало не плаче, погрожує піти сам. Намагався втримати силою — та хіба такого мамонта втримаєш? Пішли, звісно. Доба тут коротка, а в темряві по тутешніх скелях не полазиш. Правда, Корін поліз би, але я після заходу ліг крижем і поклявся не вставати до ранку… Ми залізли в печеру. Я дав йому пігулку снотворного, а сам, навпаки, прийняв стимулін. Перед самим світанком з’явилась тварюка… — Вуса Кейна пересмикнулись від огиди. — Зняла вітер коло входу і налетіла прямо на мене. Така…