Читать «Аурентина» онлайн - страница 55

Було важко збагнути вираз його очей.

— Що робитимемо далі, Координаторе? Ви покажете мені іще щось?

Святополк, відчуваючи, що невтримно червоніє, відповів:

— Я, — ні, даруйте… Скоро мене замінять. Ми вночі відпочиваємо, відновлюємо сили.

— Гаразд, тоді і я відпочину до ранку. А завтра ви будете зі мною?

Лосєв мовчки кивнув. Йому ніколи в житті не було так соромно.

“…Я переконався, що мою бідну голову, мабуть, і насправді треба чистити, всерйоз чистити від ганебної підозрілості. Вибач мені. Я приміряв твій мудрий світ до своїх почуттів. Я виявився непростимо гарячий, я зовсім заплутався і нічого вже не розумію. Ми насправді надто молоді. Повернися на свою батьківщину, де двадцять сонць горять над роєм безсмертних поселень. Дай нам визріти.

Ви там навіть не уявляєте, яке невимовно горде, раниме, пристрасне, суперечливе створіння — землянин. Як самовіддано він робить помилки, як солодко розкаюється згодом. Я пішов у своїх висновках дорогою, яку підказали суворі предки, і відкрив, що рани людської душі ще не зажили. Повернися додому і вибач мене…

Легко, мов пара, гнана вітром, гість підійшов до Святополка, ласкаво поклав йому руку на плече.

— Ви помиляєтесь, Координаторе, — рани не загояться ніколи…

І, сівши навпочіпки, зірвав кілька духмяних, наповнених нектаром літа кашок, потім кілька голівок білої та бузкової конюшини і пестливо сховав їх під ошатною сорочкою, яскраво-блакитною навіть у сутінках.

ПОВЕРНЕННЯ РЕГІСА

…Пляма залишилась назавжди. Регіс досконало вивчив її грушоподібну форму, зеленкуватий відблиск нижнього краю і туманне подріблення центру.

Сліпого, скаліченого Регіса оточили найніжнішою турботою. Вечорами його крісло викочували на балкон. Нора обережно брала руки чоловіка, вкриті ніжною після опіку шкірою, і клала їх на прохолодні бильця. Регіс пив міцний чай. Його обличчя було майже незмінно повернене до неба, а очі прикриті товстими темними окулярами.

Нора приймала друзів і співробітників Регіса, сиділа з ними за столом, сумно посміхаючись. Вона схудла, стала блідою і постійно настороженою. Вона схоплювалася з місця, коли з балкона раптом долинав скрипучий голос, повільний і невиразний, немов старий грамофонний запис:

— Сонечко моє, дай мені сигару…

Коли роз’їжджалися друзі (більшість з полегшенням), Нора весело питала:

— Тобі нічого не треба, мій повелителю?

— Нічого, крім твого поцілунку.

Вона сміялася, поправляла плед на ногах чоловіка, перевіряла, чи справне механічне крісло, що виконувало також роль доглядальниці, цілувала Регіса у забинтоване чоло і йшла до себе. Часто не роздягаючись падала ниць на постіль, обличчям у подушку, і лежала так усю ніч.

Повільно, важким трудом перемагав Регіс неслухняність кінцівок, що зросталися, вчився володіти ними. Крісло — величезний блискучий агрегат — перестало охоплювати його, мов кокон. Регіс трохи підводився, робив призначені вправи. Але тіло було все ще обліплепе датчиками, вживленими шприцами; запрограмовано крісло годувало його, вмивало, робило гігієнічні та лікувальні процедури.