Читать «Повернення "Галактики"» онлайн - страница 8

— Дурите.

— Ось побачиш.

— А мені можна?

— От чи можна дітям — цього не знаю. Це ще медики мусять перевірити. Та воно й несмачне.

— А… пенсіонерам?

— Дорослим усім корисно. Я вже пересвідчився. Ну, гаразд, Мар’яночко, поговоримо з тобою потім, бо мені треба збиратися і йти в невідкладних справах.

Мар’янка вийшла з кімнати якась замислена, подивилася на годинник, що висів у кухні на стіні. “Скоро обід”, — радісно і водночас із тривогою подумала дівчинка.

III

Після обіду Іван Йосипович за звичкою почвалав до дивана. Катерина Митрофанівна сіла в кухні штопати панчохи, а Мар’янка все товклася біля неї, зовсім не поспішаючи надвір до подруг. Час від часу дівчинка прохиляла двері до кімнати й нишком позирала на дідуся.

З Іваном Йосиповичем робилося щось незрозуміле. Він ніяк не міг заснути! І ліг так само, як завжди: голова на одній качалці, ноги на другій, і книжку взяв — не спиться, та й годі. Заплющив очі й навмисне почав хилити руку з книжкою — сон не з’являвся. Ліг боком, уткнувшись носом у саму клейончату спинку, почав сопіти. Не бере. Повернувся на другій бік — марно!

“Що це зі мною? — подумав старий. — Невже захворів?”

Зайшла Мар’янка. Ледве стримуючи сміх, сказала:

— То що, підемо, дідусю, до Дніпра?

— Відчепися ти зі своїм Дніпром! — роздратовано вигукнув Іван Йосипович. — Бачиш, я ліг відпочивати.

— Ви ж не спите!

— Коли б же не заважали, а то… Біжи пограйся у дворі, я годинку подрімаю, а тоді вже підемо, хай йому всячина.

Мар’янка побігла вистрибом. Тепер вона добре знала, що дідусь не спатиме. Адже коли Іван Йосипович попросив після обіду води, дівчинка заскочила до кімнати й капнула у склянку крапель п’ять золотистої рідини — для певності. Спочатку їй не вірилось, що від тих крапель дідусь не спатиме, думала, що дядя Віктор жартував. Дорослі ж часто говорять дітям таке, що аж смішно. Гадають, що діти всьому вірять. Але цього разу їй розповіли правду — дідусь не спить!

Через годину Мар’янка таки умовила Івана Йосиповича піти на Володимирську гірку — звідти ж так далеко видно Дніпро. Дідусь погодився, сподіваючись, що прогулянка на свіжому повітрі допоможе йому позбавитись безсоння. В легкому плащі, в солом’яному брилі він скидався на дачника. Почував себе добре, навіть бадьоро. Тривожився тільки, ще не вдалося поспати. “Ну, нічого, — заспокоював себе, — вночі надолужу”.

IV

Іван Йосипович лежить горілиць і намагається заснути. Вікно відчинене, стиха шелестить листям горіх, наче сіє дощем. Ніч спокійна, тиха, замріяна. Вже давно не ходять трамваї, погасли вогні в будинках, змовкли пташині хори в садах і парках. Всі сплять. Один тільки Іван Йосипович не може заснути. Рахував про себе, дійшов щось до двадцяти тисяч, набридло вже, а сон як рукою зняло. Десь він читав, що для того, щоб заснути, є й інші способи. Наприклад, уявити малесенького слона чи верблюда, який все збільшується і збільшується до грандіозних розмірів, аж поки його контури не розпливуться, — саме тоді людина й засне. Уявляв. Спочатку слона, вірніше, слоненя — Раві чи Шаші. Роздував його в уяві до космічних розмірів. Не допомогло. Тоді таку ж операцію проробив і з верблюдом, бегемотом… Спати не хотілося.