Читать «451° за Фаренгейтом» онлайн - страница 92
Рей Бредбері
Потім почув і свій голос:
— Можна.
— Е-ге-ге-е-й! — закричав хлопець. — Я — Ліннл! Я — Ліннл!.
Отак він кричав і, пританцьовуючи, біг через луг.
Біттерінг зирнув на дружину.
— Навіщо ми це зробили?
— Не знаю, — відповіла вона. — А втім, що тут поганого?
Вони йшли далі серед горбів. Ступали по старих мозаїчних доріжках, минали водограї, які ще бризкали водою. Доріжки влітку вкривала тонка плівка прохолодної води. І можна було цілий день чалапати по них босоніж, наче по ручаях бродом.
Вони підійшли до невеличкого, давно покинутого марсіанського особняка, що стояв на пагорбі. Звідси відкривався гарний краєвид на долину. Коридори, обличковані блакитним мармуром, фрески на всю стіну, плавальний басейн. Надворі спека, а тут свіжість і прохолода. Марсіани не визнавали великих міст.
— Як тут гарно! — мовила Кора. — Може, переїдемо сюди на літо?
— Ходімо, — сказав Біттерінг. — Час повертатися в місто. Багато роботи, треба закінчувати ракету.
Але цього вечора, коли він працював, йому з думки не йшов особняк з прохолодного блакитного мармуру. Минали години, і дедалі частіше здавалося, що ракета не така вже й потрібна. Спливали дні, тижні; Біттерінгом поволі оволоділа нехіть до будівництва ракети. Не було колишньої наснаги, ревності. Він і сам злякався своєї байдужості. Але якось усе так склалося — спекота, гаряче повітря, працювати важко…
На ґанку майстерні почулися притишені голоси.
— Чули? Всі їдуть.
— Еге ж. Їдуть.
Біттерінг вийшов.
— Куди це?
Вій побачив: по вулиці, здіймаючи куряву, їхали ваговози, в яких було повно меблів і дітей.
— Переселяються в особняки, — сказав хтось на ґанку.
— Так, Гаррі. І я переїду. І Сем теж. Правда, Семе?
— Авжеж. А ти, Гаррі?
— Я маю тут роботу.
— Пхе, робота! Доробиш ракету восени, коли стане прохолодніше.
Біттерінг зітхнув.
— Каркас уже готовий.
— Восени працюватиметься краще.
Голоси ліниво бриніли в розпеченому повітрі.
— Треба працювати, — правив своєї Біттерінг.
— Відклади до осені, — заперечували йому.
І це звучало розсудливо й правильно.
“І справді, восени діло піде краще, — подумав Біттерінг. — Часу буде скільки завгодно”.
“Ні! — задихаючись, кричало щось у самісінькій глибині його єства, заховане десь далеко, щільно зачинене. — Ні! Ні!”
— Восени! — промовив він.
— Їдьмо, Гаррі, — сказали йому всі.
— Гаразд, — погодився він, відчуваючи, як його тіло плавиться в розпеченому повітрі. — Гаразд, відкладу до осені. А тоді знову візьмуся за роботу.
— Я вподобав собі особнячок біля Тірра-ка-налу, — мовив хтось.
— Біля каналу Рузвельта, чи що?
— Тірра. Це стародавня марсіанська назва.
— Але ж на карті…
— Забудь про ту карту… Тепер він називається Тірра. І я собі підшукав гарненьку місцину в Пілланських горах.
— Це гори Рокфеллера?
— Це Пілланські гори, — заперечив Сем.
— Гаразд, — погодився Біттерінг, сповитий гарячим душним повітрям. — Пілланські то й Пілланські.
Наступного дня, — а він видався спекотний, тихий — його родина старанно навантажувала ваговоз.
Лора, Тім і Девід тягали клунки. Чи то пак клунки тягали
