Читать «451° за Фаренгейтом» онлайн - страница 91
Рей Бредбері
— Досить уже працювати, вистачить на сьогодні, — мовила Кора. — Он яка спека.
Діти збираються погуляти, викупатися в каналі. Ходімо, прошу тебе.
— Я не можу марнувати час. Зараз усе вирішує час!
— Ну хоч на годинку, — наполягала вона. — Поплаваєш, тобі це на користь.
Він підвівся. Піт рясно вкривав усе тіло.
— Гаразд, гаразд. Дай мені спокій. Іду.
— От і добре, Гаррі.
День був погідний, пекло сонце. Воно пропалювало рівнину, скидаючись на велетенське око. Вони йшли берегом каналу, діти в купальниках побігли вперед. Невдовзі зупинилися відпочити, поїли сендвічів з м’ясом. Гаррі подивився на дітей, на дружину — вони були засмаглі, майже коричневі. А очі — жовті, хоч ніколи вони не були жовті! Його пройняв дрож, але незабаром минув, наче його змила спекотна хвиля; приємно було лежати отак на осонні. Йому вже не було страшно — він надто втомився.
— Коро, відколи в тебе жовті очі?
Вона здивувалася.
— Не знаю. Певне, завжди були такі.
— А може, вони були карі й пожовтіли протягом оцих трьох місяців?
Вона прикусила губу.
— Ні. А чому ти питаєш?
— Так просто.
Ще посиділи.
— І в дітей теж очі жовті, — сказав Біттерінг.
— Таке буває: діти ростуть, і колір очей змінюється.
— А може, й ми теж діти. Принаймні для Марса. Оце так думка! — він засміявся. — Мабуть, я таки поплаваю.
Вони пірнули в воду. Гаррі занурювався дедалі глибше, досяг дна і ліг, наче золота статуя в зеленій тиші. Навкруги — вода, тиша, спокій. І рівна, повільна течія легенько несе тебе кудись.
“Якщо полежати отак довше, — подумав він, — вода обробить мене, виїсть м’ясо, оголить кістки, наче корали. Залишиться тільки кістяк. А згодом вода побудує на ньому щось своє, обплутає водоростями — зеленими, червоними, жовтими. Все змінюється. Змінюється. Повільні, глибинні, мовчазні зміни. А хіба не те саме отам, нагорі?”
Крізь воду він побачив сонце — теж марсіанське, перемінене іншим і повітрям, і часом, і простором.
“Там, нагорі, — велика річка, — думав він, — марсіанська річка, і всі ми, в наших будинках з гальки й валунів, лежимо на дні, наче раки-самітшіки, а вода змиває нашу колишню плоть, видовжує наші кістки, і…”
Він дозволив воді винести його крізь м’яке світло на поверхню. Тім сидів на березі й уважно дивився на батька.
—
— Що таке? — перепитав батько.
Хлопець усміхнувся.
— Ти ж знаєш. Ута — по-марсіанському батько.
— Де це ти навчився?
— Не знаю. Всюди. Ута!
— Що ти хочеш? Хлопець зам’явся.
— Я… я хочу змінити ім’я.
— Змінити ім’я?
— Так.
Підпливла мати.
— А чим тобі не подобається твоє ім’я?
Тім засовався.
— Учора ти кликала мене: Тім, Тім, Тім, а я й не зважав. Думав, це не мене. У мене інше ім’я, і я хочу, щоб мене звали по-новому.
Біттерінг ухопився за стінку каналу; він весь похолов, лунко, повільно калатало серце.
— Як же це по-новому?
— Ліннл. Правда, гарне ім’я? Можна мені так зватися? Ну, будь ласка… можна?
Біттерінг помацав рукою чоло: обсіли думки — ота ракета, працюєш сам-один, і навіть у своїй родині ти самотній, такий самотній…
Він почув голос дружини:
— А чом би її ні?
