Читать «451° за Фаренгейтом» онлайн - страница 34

Монтег бачив у вікно, як Бітті поїхав у своєму лискучому вогненно-жовтому з чорними, наче вугілля, шинами автомобілі, схожому на жука.

Крізь вікно видно було вулицю й будинки 8 рівненькими фасадами. Що то одного разу Клариса сказала про них? “Немає гайків. Дядько каже, що колись були ґанки. І люди, бувало, сиділи там вечорами, розмовляли, коли їм хотілося, а ні, то просто гойдались у кріслах-гойдалках. Сиділи собі й думали, розмірковували. Дядько каже, архітектори перестали будувати ґанки тому, що вони нібито псують вигляд будинку. Але дядько стверджує, що це тільки відмовка. Справжня причина значно глибша; вона полягає в тому, що небажано, аби люди отак сиділи, розмовляли, погойдувались і нічого не робили, — це, мовляв, неправильний, шкідливий спосіб життя. Люди надто багато спілкувалися. І в них був час думати. Тому ґанки вирішили ліквідувати. І садочки теж. Коло будинків уже немає садочків, де б можна було посидіти. А подивіться на меблі! Крісла-гойдалки зникли. Вони надто зручні. Треба, щоб люди більше рухалися. Мій дядько каже… дядько каже… дядько…” Голос Кларнеті замовк.

Монтег одвернувся од вікна й зирнув на дружину: та сиділа посеред вітальні, розмовляючи 8 диктором, який, у свою чергу, звертався до неї. “Пані Монтег”, — казав він, — і ще щось. “Пані Монтег…” — і ще якісь слова. Спеціальний прилад, який коштував сто доларів, автоматично підставляв її прізвище, коли диктор, звертаючись до своїх анонімних слухачів, робив паузу. Інший прилад відповідно коригував на телевізійному екрані порухи губ і лицьових м’язів диктора, щоб вони співпадали з вимовою прізвища господині. Цей диктор, безперечно, був друг дому, добрий друг. “Пані Монтег, подивіться, будь ласка, сюди!”

Вона повернула голову, хоч — цілком очевидно — і не слухала.

Монтег обізвався.

— Варто лише сьогодні не піти на роботу — і вже можна не ходити й завтра, і взагалі не ходити.

— Але сьогодні ти підеш, чи не так? — мовила Мілред.

— Я ще не вирішив. Поки що мені хочеться — і то жахливе почуття — все ламати й руйнувати.

— Може, візьмеш автомобіль, покатаєшся?

— Ні, дякую.

— Ключі від машини на нічному столику. Коли в мене такий настрій, як зараз у тебе, я розвіюю його швидкою їздою. Миль дев’яносто п’ять на годину — і чудово! Іноді я катаюсь отак цілу ніч, повертаюсь назад, а ти нічого й не знаєш. А за містом гарно! Іноді під колеса потрапить кролик, а то й собака. Візьми машину.

— Ні, не сьогодні. Мені хочеться зберегти це почуття. Господи, щось наче кишіть у мені! Я не знаю, що це. Я такий нещасний, такий розлючений, сам не знаю чому. Мені здається, ніби я пухну, розбухаю, ніби я надто багато заховав у собі, і не знаю, що саме… Я, може, навіть почну читати книжки.

— Та ж ти через них потрапиш до в’язниці! — Вона дивилася на нього, ніби крізь скляну стіну.

Він почав одягатися, неспокійно рухаючись по кімнаті.

— І хай, може, це й на краще. А то я можу покалічити кого-небудь. Чула, що казав Бітті? Ти слухала його? В нього на все є відповідь. Він слушно каже. Щастя — дуже важливо. Розваги — понад усе. А я сидів і твердив сам собі: я нещасний, я нещасний.