Читать «451° за Фаренгейтом» онлайн - страница 136
Рей Бредбері
До кухні вбігла Мишка напитися води. Пані Морріс обернулася.
— Ну, як справи?
— Майже все готове, — відповіла Мишка.
— Чудово! А це що таке?
— Це така іграшка, — відказала Мишка. — Дивись!
На пружинці висіла кулька. Мишка кинула кульку, пружинка розтяглася до кінця і… кулька щезла.
— Бачила? — запитала Мишка. — Гопля! — Вона зігнула палець, кулька знову опинилася в її руці, й Мишка замкнула пружинку.
— Ану ще, — попросила мати.
— Не можу. О п’ятій по обіді — вторгнення. Бувай! — І Мишка вибігла, клацаючи своєю іграшкою.
З екрана сміялася Гелен.
— Мій Тім сьогодні вранці приніс достоту таку саму іграшку; я хотіла подивитись, як вона працює, але Тім навідріз відмовився показати. Потім я спробувала сама, ало нічого не вийшло.
— Ти не сприй-нят-ли-ва, — сказала пані Морріс.
— Що?
— А, нічого. Просто я подумала про інше. Ти щось хотіла, Гелен?
— Так, я хотіла спитати, як ти готуєш оті тістечка, чорні з білим…
Поволі спливав час. День згасав. Сонце опускалося в мирному голубому небі. На зелені галявини лягли довгі тіні. А сміх дітей і галас не вщухали. Якась дівчинка, плачучи, раптом кинулася бігти. Пані Морріс вийшла на ґанок.
— Хто це плакав, Мишенятко? Чи не Пеггі-Енн?
Мишка схилилася до трояндового куща.
— Еге. Вопа боягузка. Ми з нею більше не граємося. Вона надто велика. Мабуть, зненацька подорослішала.
— І тому вона плакала? Дурниці. Відповідай як слід, а то зараз же підеш до хати!
Мишка крутнулася, перелякана й зла.
— Я не можу зараз! Ось-ось почнеться. Я більше не буду, пробач мені.
— Ти набила Пеггі-Енн?
— Ні, слово честі. Запитай її сама! Це тому, що вона… ну, просто боягузка.
Діти щільніше оточили Мишку; заклопотано набурмосивши чоло, вона щось робила з ложками й чотирикутною спорудою з молотків і труб.
— Ось сюди і ще сюди, — бурмотіла Мишка.
— Що там трапилося? — запитала пані Морріс.
— Дрілл застряг. На півдорозі. Нам би тільки його витягти, а тоді буде легше. За ним і решта пройдуть.
— Може, допомогти?
— Ні, спасибі. Я сама.
— Гаразд. Я покличу тебе через півгодини вмиватися. Втомилась я, дивлячись на вас.
Пані Морріс пішла в дім, сіла в крісло й відсьорбнула ковток напою з неповної склянки. Автоматичне крісло почало масажувати їй спину. Діти, діти. У них усе перемішалося — і любов, і ненависть. Ось зараз дитина тебе любить, а через секунду — ненавидить. Дивний народ діти. Чи вони коли-небудь забувають, чи прощають потиличники, різкі слова, примушування — зроби те чи оте? Хтозна… Може, нічого не забувається і не прощається тим, хто має над тобою владу, — великим, нетямущим і непохитним диктаторам?
Спливав час. Надворі запала дивна, напружена тиша, наче вся вулиця чогось чекала.
П’ята година. Десь у будинку притишено, мелодійно проспівав годинник: “П’ять годин, п’ять годин — всі готові, як один” — і замовк.
Призначена годгпіа.
Пані Морріс тихенько засміялася. Час вторгнення!