Читать «451° за Фаренгейтом» онлайн - страница 109

— Так, сер, — сказала міс Каліфорнія 1965 року.

— Так, — відповіла й міс Америка 1940 року — вона примчала сюди останньої хвилини замінити міс Америку 1966 року: та зненацька захворіла.

— Аякже, готові, сер! — підхопив містер Найбільший грейпфрут з долини Сан-Фернандо 1956 року.

— Оркестр готовий?

Музиканти підняли сурми, наче рушниці.

— Готові!

Ракети приземлились.

— Давайте!

Гримнув марш “Я йду до тебе, Каліфорніє!” — десять разів поспіль.

З дванадцятої до першої години пополудні мер виголошував промову, простерши руки до мовчазних, недовірливих ракет.

О чверть на другу герметичні люки ракет відчинилися.

Оркестр тричі зіграв “О штате золотий!” Еттіл і ще півсотні марсіан зі зброєю напоготові сплигнули на землю.

Мер вибіг наперед, тримаючи в руках ключі від Землі.

Оркестр заграв “До нас приходить Санта-Клаус”, і хорова капела — її з цієї нагоди привезли з Лонг Вічу — заспівала на цей мотив нові слова про те, що “до нас приходять марсіани”.

Побачивши, що в землян немає зброї, марсіани трохи заспокоїлись, але вогнеметів з рук не випускали.

З першої тридцяти до другої п’ятнадцяти мер повторював свою промову спеціально для марсіан.

О другій тридцять міс Америка 1940 року зголосилася перецілувати всіх марсіан, якщо вони вишикуються.

О другій годині тридцять хвилин і десять секунд оркестр заграв “Як поживаєте, як ви ся маєте”, аби загладити незручність, що виникла з вини міс Америки.

О другій тридцять п’ять містер Найбільший грейпфрут подарував марсіанам двотонну машину з плодами сиоєї праці.

О другій тридцять сім мер роздав усім марсіанам безплатні квитки в театри “Еліт” і “Маджестік”; при цьому він виголосив промову, яка тривала до початку четвертої.

Заграв оркестр, і п’ятдесятитисячний натовп заспівав “Усі вони напрочуд славні хлопці”.

О четвертій вшановування гостей закінчилося.

Еттіл сидів у затінку ракети разом з двома товаришами.

— Ось яка вона, Земля!

— А я кажу, всю цю нечисть треба винищити, — сказав один марсіанин. — Не вірю я цим землянам. Вони підступні. Чого б це вони нам так раділи? — Він узяв у руки картонну коробку, в ній щось шаруділо. — Що вони мені підсунули? Кажуть, зразок.

— Він прочитав напис на ярлику: — “БЛІКС. Найновіший пральний порошок”.

Навкруги вирувала юрма, земляни й марсіани павпереміж, паче на карнавалі. Повітря аж гуло від голосів, привітні господарі оглядали ракети, закидали гостей запитаннями.

Еттілові було холодно. Він знову почав тремтіти.

— Хіба ви не відчуваєте? — прошепотів вій. — Це не перед добром. Щось із нами скоїться. — Вони замишляють щось хитре, жахливе. Я певен, вони щось із нами зроблять…

— А я кажу — їх треба винищити до ноги!

— Як можна вбивати людей, коли вони тебе називають “товаришем”, “приятелем”? — запитав другий марсіанин.

Еттіл похитав головою.

— Вони не прикидаються. А я однак почуваю себе так, ніби нас укинули н казан з кислотою, і ми розчиняємось, розчиняємось… Мені страшно. — Він настроїв свій мозок на юрбу, намагаючись розпізнати її настрій. — Вони й справді дружньо ставляться до нас, “на короткій нозі” — так це в них називається. Це величезний натовп звичайнісіньких людей, вони однаково поблажливо ставляться до собак, котів і марсіан. І все-таки… все-таки…