Читать «451° за Фаренгейтом» онлайн - страница 108

— Гармати до бою!

— Готово!

— Приціл!

— Дистанція?

— Десять тисяч миль!

— Атака!

Тиша і дзижчання. Наче в ракеті роїлися тисячі бджіл. Бринять крихітні котушки в незліченних приладах і важелях, хурчать коліщата. Мовчки чекають люди. Мовчки застигли тіла, тільки піт виступає під пахвами, на чолі, під нерухомими бляклими очима.

— Увага! Приготуватись!

Еттіл збирається на силі, чіпляється за рештки розуму, аби не збожеволіти, і жде, жде…

Тиша, тиша, тиша. Чекання.

Ті-і-і-і-і!

— Що це?

— Земне радіо!

— Вийти на їхню хвилю!

— Вони намагаються зв’язатися з нами, вони нас викликають! Вийти на їхню хвилю!

Ті-і-і-і-і-і!

— Ось вони! Слухайте!

— Викликаємо марсіанські військові ракети!

Тиша зачаїла подих, дзижчання у вулику стихло, поступилося різкому голосові, що уривчасто пролунав над закляклими в чеканні солдатами.

— Говорить Земля! Говорить Уїльям Соммерс, президент Об’єднання американських промисловців!

Еттіл стис ручку свого апарата, нахилився вперед, заплющив очі.

— Ласкаво просимо на Землю!

— Що? — закричали в ракеті. — Що він сказав?

— Ласкаво просимо на Землю, ось що!

— Це брехня!

Еттіл здригнувся, розплющив очі, вражено подивився на стелю, звідки долинав голос пе-видимого землянина.

— Ласкаво просимо! Ласкаво просимо на зелену Землю, планету промисловості! — дружньо підтвердив голос. — Ми чекаємо вас з розкритими обіймами! Хай грізне вторгнення перетвориться на віковічну дружбу!

— Підступна брехня!

— Тс-с! Слухайте!

— Багато років тому ми тут, на Землі, відмовились од війни, знищили наші атомні бомби. І тепер ми беззбройні, нам залишається тільки вітати вас. Наша планета до ваших послуг. Ми тільки звертаємося до вашого милосердя, наші добрі й великодушні завойовники!

— Цього не може бути! — прошепотів хтось.

— Звісно, брехня!

— Отже, приземляйтесь і ласкаво просимо! — закінчив представник Землі пан Уїльям Соммерс. — Приземляйтеся, до хочете. Земля — ваша; всі ми — брати!

Еттіл засміявся. Всі обернулися й здивовано глипнули на нього. Дехто значущо підморгнув: з глузду, мовляв, з’їхав.

А він сміявся, сміявся, поки його вдарили.

Низенький товстун посеред розпеченого ракетодрому в Грінтауні, штат Каліфорнія, вихопив білосніжну хусточку й витер вологе чоло. Потім з висоти щойно збитої з дощок трибуни підсліпувато примружився в п’ятдесятитисячпий натовп; його стримував кордон поліцаїв, які взялися за руки. Всі дивилися на небо.

— Ось вони!

Всі разом зітхнули.

— Та ні, це чайки!

Розчарований гомін.

— Я починаю думати: даремно ми не оголосили їм війну, — прошепотів товстун-мер.

— Тоді можна було б розійтися по домівках.

— Тс-с! — зупинила його дружина.

— Ось вони! — загукав натовп.

Ніби просто з сонця виринули марсіанські ракети.

— Всі готові? — мер стурбовано озирнувся.