Читать «Головний полудень» онлайн - страница 5
Олександр Мірер
А втім, він одразу ж підвівся. Спокійно так підвівся і закрутив головою, оглядаючись. І гітарист спокійно дивився на нього, притримуючи свою гітару.
Я штовхнув ліктем Степана. Він — мене. Ми намагалися не дихати.
— Це красива місцевість, — мовив шофер, немов через силу добираючи слова.
Гітарист кивнув. Шофер теж кивнув.
— Я — Кут третій. Ти — Трикутник тринадцять? — запитав гітарист.
Шофер тихо засміявся. Вони й говорили дуже тихо.
— Атож, — сказав шофер. — Жолнін Петро Григорович.
— Знаю. І де мешкаєш, знаю. Слухай, Трикутнику… — Вони знову заусміхалися. — Слухай… Ти водій. А тому план ми поміняємо. Я ще не встиг доповісти, але план, без сумніву, буде змінено…
— Порозвозити ці… ну, коробки, на всі об’єкти?
— Називатимемо “посередник”. План я запропоную такий — відвезти “великий посередник” до центру міста. Берешся?
Шофер замотав головою. Стиснув губи.
— Риск надзвичайний… Доповідай, Кут третій! Про мене — як накажуть…
Стьопка знову штовхнув мене. Я притискався до землі всім тілом, гострі голки хвої вп’ялися мені у підборіддя.
— Мене звати Федором, — сказав гітарист. — Вулиця Повстання, п’ять, гуртожиток молокозаводу. Кисельов Федір Аристархович.
Шофер усміхнувся й перепитав:
— Аристархович? — Та раптом крякнув і докінчив іншим голосом: — Пробач мені. Ця клята… ну як її… рекуперація?
— Асиміляція, — сказав гітарист. — Читати треба більше, пити менше. Я доповідатиму. А ти подрімай хоч десять хвилин.
Вони обоє полягали на землю. Шофер захропів, присвистуючи, а Федя-гітарист підклав долоні під потилицю і теж ніби заснув. Його губи й горло потрапили у смугу сонячного світла, і ми побачили, що під ними ворушаться плями тіней. Він щось говорив, не розтуляючи рота, нечутно: він був зелений, як дід Павло, коли лежав у домовині. Я примружився й почав рачкувати, і так ми відповзли далеченько, потім підхопилися й дали драла.
Далеко ми не втекли. Над дорогою, біля голубого таксі, що спокійно світило зеленим оком, зупинилися й прислухалися. Ніхто за нами не гнався. Чомусь ми обоє стали чухатися — хвоя набилася під сорочки чи просто так — одне слово, ми боялись чухатися на відкритому місці і сховалися. Поруч із машиною, за ялівцем. Ця частина лісопарку була неначе навмисне пристосована для всіляких козаків-розбійників: повсюди або ялини, або сосонки, ялівець іще, а влітку височенна трава.
— Чортівня! — сказав Стьопка. — Вони бачили нас… Ох, як свербить тіло.
— Вони — нас? І при нас усе говорили?
— Авжеж, — відповів Стьопка. — Вони навмисне. Щоб легше від нас відкараскатися, вони заходилися комедію грати. Чортівня!.. Щоб ми злякалися і втекли.
— Добре придумано, — мовив я. — Щоб ми втекли, а опісля всім роздзвонили, що шофер Жолнін — “Трикутник тринадцять”. Тоді всі знатимуть, що він божевільний або шпигун. Т-с-с!..
Ой, здалося. Ні кроків, ні голосів. Через дорогу, на обочині, стояла вантажна машина. Сонце підбиралося по колесу до напису “таксомотор”.
— Так, даремно втекли, виходить, — прошепотів Стьопка.
Даремно? Я здригнувся, наче від холоду. Все, що завгодно, тільки не бачити, як один хропе, відваливши щелепу, а другий говорить із затуленим ротом!