Читать «Головний полудень» онлайн

ЧАСТИНА І,

РОЗКАЗАНА АЛЬОШЕЮ СОКОЛОВИМ

РАНОК

Федя-гітарист

Того дня зранку було дуже спекотно й сонячно. Від спеки я прокинувся рано, поснідав разом із матір’ю і, хоч було ще далеко до восьмої, пішов до школи. Пам’ятаю, як на проспекті сильно й терпко пахло тополиними сережками, і липи стояли немов задимлені, ясно-зелені, і сонце палало у вітринах універмагу. Двері магазину були ще замкнені, та Федя-гітарист уже сидів на східцях із своєю гітарою і мружився. Я подумав собі, що на молокозаводі скінчилася нічна зміна, і Федя просто з роботи поспішив на побачення з Неллою, продавщицею взуттєвої секції. Пройшовши протилежною стороною вулиці, я звернув. за ріг, до школи, і аж тоді здивувався — не така він людина, Федя, щоб сидіти й чекати. Він напевне зустрів би дівчину біля дому і провів би з жартами, з гітарою — е-ех, розійдися!.. Він такий хлопець. Ранок, вечір — йому море по коліна. Я думав про нього і всміхався, бо мені такі люди подобаються. Потім я перескочив на інше: чи пощастить удень, після школи, накопати черв’яків, щоб порибалити.

Я пройшов порожніми сходами, поклав портфель у парту і поглянув у вікно.

Федя-гітарист так само сидів на східцях універмагу й тримав на випростаних руках гітару. Розумієте? Він її розглядав і хмурився: мовляв, що воно за штукенція така? Знизав плечима. Взяв кілька акордів і знову знизав плечима… Потім він заходився притупувати ногою і з подивом розглядав свій черевик, зазираючи збоку, по-півнячому, — гітара напевно йому заважала.

Я знову посміхнувся — наш знаменитий гітарист немов заново вчився грати на гітарі. Ну й витівник — отак бавитися, та ще й спозаранку!

Хвилини через дві-три біля універмагу з’явився завідуючий поштою. Мабуть, Федя його покликав. Мені не чутно було крізь вікно, що сказав Федя-гітарист, але завідуючий поштою звернув і Підійшов до східців.

І тоді сталося ось що. Завідуючий зробив непевний крок, обома руками схопився за груди, відразу випростався, опустив руки і пішов далі, не озираючись. За півхвилини скляні двері пошти кинули відблиск сонця, завідуючий зник за ними, а потім я почув, як різко стукнули двері. Федя сидів на східцях, наче нічого й не трапилося, і тарабанив по гітарі зігнутими пальцями. А я вже пильно дивився на нього — що він утне знову? На вулиці стало людно — йшли службовці на роботу, з під’їздів вибігали хлоп’ята і мчали до шкільних воріт. До дзвінка залишалося п’ять хвилин. Стьопка, поспішаючи, скатував із мого зошита задачки з геометрії. Я дивився, отже, цілих півгодини, а Федя все сидів, опустивши гітару до ноги, і байдуже мружився на перехожих. І раптом він підвів голову… Важко здригаючись при кожному кроці, до пошти квапився сивий, натоптуватий телеграфіст, поважний, як генерал. Він завжди проходив тут у цей час, завжди поспішав і перед наріжною вітриною універмагу поглядав на годинник та намагався наддати ходи. Він важить кілограмів сто, слово честі! Саме його Федя обрав між перехожими і щось йому казав, схиливши голову, ніби звертався з проханням. Той обернувся — навіть його спина, туго обтягнута форменою курткою, висловлювала невдоволення.