Читать «Право на істину» онлайн - страница 94

Сеанс зв’язку закінчився. Повідомлення з Женеви прогнали Морфея геть. Я починаю будувати версію з фактів, які виявились у моєму розпорядженні, міряючи готельний номер з кута в кут. Однак досить-таки обмежена площа заважає міркувати ефективно. Каркас логічних умовиводів потребує надійного фундаменту, однак раз у раз відчувається брак арматури й цементу. Піску гіпотез вистачає, але немає підтверджень правильності цих припущень. Судячи з усього, слід зачекати на повідомлення із Стокгольма. Тоді багато що має прояснитись. У противному разі конструкція моїх умовиводів розлетиться. Приходжу до висновку, що перевірити її на міцність краще всього на свіжому повітрі.

Швидко привівши себе в порядок, з багажем питань і неясностей, якими була напхана моя голова, виходжу з номера. У швейцара я поцікавився, куди ліпше податися, щоб дістати максимально повне уявлення про столицю в умовах вечірньої пори. Нащадок конкістадорів та індіанців, на що вказували випнуті вилиці, мідяний колір обличчя і гачкуватий ніс, всміхнувся й порадив піднятися на гору Санта-Лючія, на вершечку якої примостився палац і фортеця. Чемно подякувавши, вирушаю у ніч, прикрашену різноколірними вогнями.

Минає зовсім небагато часу, і я вже неспішно піднімаюся східцями до форпосту іспанських завойовників. Кілька разів використовую професійні способи перевірки на предмет стеження. Схоже, що “хвоста” немає.

Позаду залишається підйомний міст. Я ступаю на територію фортеці. Роззираюсь. В поле мого зору потрапляють дві пари закоханих, групка туристів, обвішаних кінокамерами і фотоапаратами. Підходжу до оглядового майданчика, звідки відкривається неповторна панорама нічного Сантьяго. Якийсь час я милуюся грою вогнів багатомільйонного міста, та раптом мене наче хтось штовхає. Я не вірю власним очам. Увагу мою приковує неонове мигання назви компанії “Інтернешнл бізнес космос”. І навіть не так ці слова, як емблема компанії: у променях прожектора повільно обертається навколо осі позолочена статуя колоса з острова Пасхи; статуя ця осідлала сріблясту кулю — Землю, помережану синіми, зеленими і червоними паралелями та меридіанами.

Пуп землі! Я ледь утримався від вигуку “Еврика”! Та це ж підтвердження правильності дешифрування нашими аналітиками послання Жака Дюїно. Ні, цей вчений був таки передбачливою людиною.

Я прошкую до телефонної будки, щоб по су-перномеру зателефонувати в штаб-квартиру МАБРу і повідомити про своє відкриття. Оскільки працювати доводиться в режимі автономного пошуку, то скористатися “уокі-токі” як передавачем ризиковано: передачу можуть засікти ті, кому не до вподоби інспектори Служби розслідувань. А привертати зайву увагу до співробітників агентства не слід.

Однак на півдорозі до телефону-автомата, який я встиг запримітити при вході на територію фортеці, мій “уокі-токі” тонким комариним писком дає зрозуміти, що хтось проривається до мене на зв’язок. Мелодії “Гімну націй” не чути — значить, це Стокгольм.

Я не помилився. На екрані міні-дисплея поповзли зелені літери, зливаючись у слова й речення: “Згідно поданого інспектором Служби розслідувань МАБРу Оксеном Климом алгоритму пошуку зібрано інформацію, стислий виклад якої передаємо. У травні 1982 року, під час війни між Великобританією і Аргентіною за Фолклендські (Мальвінські) острови, був потоплений англійський крейсер “Шеффілд”, на борту якого знаходились глибинні ядерні бомби потужністю від 1,5 до 20 кілотонн на основі плутонію. Корабель був пошкоджений ракетою, випущеною з аргентінського “Міража”, затим пущений на дно командою судна. Навіть якщо бомби й ушкоджені і випромінюють радіоактивний плутоній, їх можна привести в стан бойової готовності після заміни електронних перемикачів у детонаторах ядерних пристроїв та деяких інших технологічних операцій. Інформацію про ядерний склад на дні Південної Атлантики передано в МАБР”. Літери на екрані якось дивно застрибали і стали повільно щезати.