Читать «Тільки мить» онлайн - страница 115

— Для цього вам слід було б поцікавитись бібліотечною карткою також з моєї колишньої роботи, — зауважив я з усміхом. — А для більшої певності — ще й шкільною.

Але Пойда пропустив повз вуха мою іронію (а може, він її і не відчув).

— Як на мене, — нарешті подала голос Марія, — день був сьогодні важкий і напружений. Може б, нам про нічліг уже подумати?

Хоч це й було сказано для того, щоб покласти край нашій з Пойдою розмові, проте я відчув раптом, як сильно стомився — фізично й нервово. Я також усвідомив, що дозволив почуттям узяти гору над поміркованістю. Тим часом уже й справді настав час сну. На темно-синьому оксамиті неба яскраво поблискували сузір’я, усе довкола було в лимонному місячному сяйві, від чагарника долинало деренчання цикад, яке на відстані нагадувало заколисуюче сюрчання цвіркунів. Та одна деталь нашого діалогу змусила забути про втому.

— Ну, і яких же висновків дійшли ваші колеги, познайомившись з джерелом моїх знань? — запитав я.

— Принаймні у них немає серйозних сумнівів щодо можливості створення гравельота.

— Якщо інститутські товариші не виключають можливості пересування в гравітаційному полі, то не все ще втрачено.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився Пойда.

— Їм, напевне, відомо, що гравітаційне поле викривляє систему “простір-час”. А коли так, то рано чи пізно вони збагнуть, що і “каркас” — “простір-час” і “начинка” — “речовина-поле” є формою єдиної реальності — “простір-час— речовина-поле”. А це значить, що зміна будь-якої ланки цього ланцюжка потягне за собою зміну інших.

— Цікаві міркування, — сказав Пойда. — Але що ти мав на увазі, коли сказав, що не все ще втрачено?

— А те, що ваші молодші колеги зможуть відтворити таку саму машину… Принаймні є надія.

Запала мовчанка. Від чагарника періодично накочувалась нічна хвиля комашиного дріботіння. Я вже збирався нагадати про відпочинок, та озвався Пойда:

— Виходить, ти говорив правду?

— Яку правду?

— Ну, що ми в іншій геологічній системі.

— Подивіться на небо, — порадив я. — І спробуйте швидко віднайти відомі вам сузір’я,

— Я не сильний в астрономії, — зізнався Пойда. — 3 усіх сузір’їв знаю тільки Велику Ведмедицю. Он вона! Та стривай, — промовив він здивовано, — оте сузір’я ніби лежить над самим горизонтом. — Він опустив голову і несподівано запитав: — Ну, то й що?

— А те, що малюнок неба залежить від місця перебування Землі у Всесвіті, а отже, і в часі.

Учителю, ми з Марією зосталися на скелях, а Пойда, незважаючи на наші умовляння залишитись, пішов спати в лабораторію. На Марію він справив добре враження. Вона мені навіть дорікнула, що я з ним був не надто ввічливим. Зрештою, якщо відкинути залаштункову інститутську гру, в якій, як я зрозумів, він був не першою скрипкою, то хтозна… Може, й справді він чоловік нічого собі… Та хоч яким би він був, я відчував себе відповідальним за його долю. Мені всю ніч ввижалося, що з лабораторією і з ним щось сталося, і я часто прокидався. Але довкруж було спокійно. Зі скель виднілися світні тіла невеликих рептилій. Вони ковзали плавно і поволі, при самій землі, немов привиди тварин, яких нам траплялося бачити вдень… Прокинувся рано, тільки-тільки сіріло. Марія ще спала. Її обличчя, яке ще недавно дивувало майже дитячою ніжністю, тепер було червоне від сонця, ніс полущився. “А це ж тільки квіточки…” — майнула думка. Мені щось замлоїло всередині, а тоді нахлинула така хвиля самокатування, що закортіло кинутися зі скель стрімголов. Та Марія, ніби відчувши мій настрій, посміхнулась у сні, її довгі вії сіпнулись. На мить здалося, що вона й зовсім не спала, а підглядала за мною. Але скоро посмішка на її обличчі розтанула, і я знову зостався сам на сам зі своїм сумлінням. Тим часом гору на сході оконтурило малопомітною рожевою смужкою, нічне темно-синє небо вилиняло, зоряний малюнок на ньому тепер ледь-ледь угадувався. Звіряюся Вам, Мирославе Петровичу, що цього разу я взявся за перо не так з обов’язку продовжити щоденник, як для того, щоб розвіяти відчай.