Читать «Експедиція «Гондвана»» онлайн - страница 4
Леонід Михайлович Тендюк
Рейс, на який він натякав, справді був трагічний.
Трапилось те в Полінезії, на сході Тихого океану. Спущений з корабля мотобот, яким ми добиралися до атола, потонув. Нас, семеро потерпілих, підхопила течія і винесла в океан.
Не стану оповідати про поневіряння та життя-буття на кораловому суходолі — нагорювались ми неабияк. Тому не дивно, що після повернення в рідний порт дехто відцуравсь раніш обраного шляху і списався з судна.
Першим серед них був Мотовило.
Ми довго затрималися на ремонті. Спочатку стояли біля пірса суднобудівного заводу, згодом «Буревісника» перевели в док. І, як то часом буває, тривала стоянка розніжила моряків. Кілька матросів не з'явилось на вахту; ще один, напившись, учинив бійку. А за Мотовилом стали помічати таке: хлопець, удаючи, що працює, аби день до вечора, вештався по палубах. Звільнений на берег, він одначе не забував прихоплювати з камбуза відро помиїв.
Навіщо морякові недоїдки? Як з'ясувалося, Мотовило відгодовував свиней, хоч і клявся, що помиї для собак.
Для собак, то й для собак. І одного разу я не втерпів, запитав:
— То як твої собачки, Анатолію… хрюкають?
Він, мов навіжений, кинувся на мене з кулаками.
Спостерігаючи ту сцену, кок Акимович вирік:
— Все ясно: матрос відкрив свиноферму. Браво! — додав він. — Скільки й живу, такої комедії не бачив.
Мотовило образився па мене, на Акимовича, на всю команду: його не розуміють, не хочуть збагнути прекрасних поривань!
Бо він себе вважав романтиком. На підтвердження цієї думки наводив «аргумент»: усі ми, мовляв, голодранці — ні кола ні двора, у нього ж чепурна хата, а в ній («Книги для мене — це все!»— казав він) гарна бібліотека, яка дісталася йому в спадок від батька.
Правда, тих творів він ніколи не читав, та якщо й прочитував, — в одне вухо влітало, в друге вилітало. Я подумав: таких книголюбів мав на увазі славетний мандрівник Джеймс Тейлор, коли писав, що начитаний бовдур — найдокучливіша різновидність дурня.
В усякому разі, книги Мотовила кращим не зробили, не окрилили й не додали сил.
Невдовзі Анатолій списався з судна, а його поривання виявились ось чим: він будь-що вирішив розбагатіти — побільше заробити грошей і, між іншим, стати власником автомобіля.
У пошуках корму свинар-книголюб оббивав пороги портових їдалень. Бачили Мотовила і на базарі, де він торгував свининою.
— До чого він докотився! — обурювались ті, хто ходив із ним у рейс.
— Ганьба! — дізнавшись про свого колишнього матроса, з презирством мовив боцман. — Через таких заробітчан тінь падає й на справжніх моряків.
Отже, дехто з моїх однокашників у рейс не пішов. Та й «Буревісник», що став нам рідною домівкою і з яким було пов'язано стільки пригод, на невизначений строк затримувався в порту.
— Сидіти біля моря, ждати погоди — гіршого не придумаєш! — невдоволено бурчав мій тезко, матрос Василь Окань. — Слухай сюди, земляче: може, пошукати інше судно — як ти гадаєш?
— А що тут гадати! — відповів я. — Трапиться підходяща посудина, відразу подамся в плавання.
І нагода знайшлася: дослідне судно «Садко» лаштувалося в рейс. Його палубній команді бракувало матросів.