Читать «Вбивці на борту» онлайн - страница 4

«Хто ж міг бути убивця, настільки недоторканний, що братися до встановлення його особи не наважується навіть парламент? Король Едуард VII? Або архієпископ, або лише міністр фінансів? Та чи й важливо взагалі дошукуватися, хто був ним зокрема? Суспільна каста — ось справжній убивця. Хтось із цієї касти рішив звідницю, бо вопа замірялася шантажувати його і викрити. Він це зробив і для інших, бо в іншому випадку машкару зірвали б з усіх облич!»

Це повною мірою може стосуватися і Розалії Марії Нітрібіт: її вбив правлячий клас Західної Німеччини!

Документальні новели Проделя зовсім не тоді тільки насичені політичним змістом, коли присвячені злочинам суто політичного характеру (як, наприклад, «Квиток у небуття», де розповідається про здійснене таємною поліцією Трухільйо викрадення проф. Галіндеса, супротивника домініканського диктатора). Власне, кожна ця новела у тій чи іншій формі насичена політичним, соціальним змістом. І кожна досягає ефекту, прямо протилежного тому, якого прагнули описані в ній бюрократичні сили держави—зриває машкару з пануючої верхівки, порядків і звичаїв, які вона насаджує.

Візьмімо, бодай, нарис «Літак вибухає в повітрі». Джек Грехем — людина, котра вбила власну матір і з нею ще 43 пасажири заради грошей за страховим полісом, — не можний цього світу. І ніхто не намагався вберегти Грехема від суду. Але Грехем заледве не уникнув його, бо по-справжньому нікого не цікавив — ні ФБР, ні прокуратуру, ні газети. Весь гігантський поліційний і пропагандистський апарат Сполучених Штатів свідомо займався погонею по фальшивому сліду: шукав уявних «комуністичних терористів», котрі буцімто висадили літак у повітря, шукав не тому, що вірив у їхнє існування, а в ім'я ідеологічного виграшу, на догоду маккартизмові та антисоветизму. Але хіба й сам Джек Грехем не примітна фігура? Хіба це маленьке, жалюгідне, навіть не злобне, а просто позбавлене будь-якого етичного почуття створіння не типове для суспільства, поневоленого грішми, зараженого сверблячкою наживи?

Продель показує нам це суспільство у динаміці — динаміці занепаду. Порівняйте Діллінджера, уособлення доби «великої кризи», Діллінджера, мужлая-неотесу, котрий наче зійшов з кінострічки про Дикий Захід, Діллінджера, котрий раз у раз смалить з величезного пістолета, з Лючано або Дженовезе, гангстерськими босами нової генерації, і ви відчуєте цю динаміку. Звичайно, пістолети смалять і тут, але не в руках босів; боси удають — хоч це й секрет полішинеля — добропорядних громадян: мешкають у розкішних віллах, дають інтерв'ю для друку, регулярно відвідують церкву, навіть помирають природною смертю… «Генерали помирають у ліжку»— так називається роман учасника першої світової війни американця Чарлза Гаррісона. Діллінджер звалився на вулиці, подірявлений кулями; генерали «Коза ностра» померли в ліжку. Це, на мою думку, не просто випадкова подробиця їхніх біографій. Це — символ, символ зрощення обох різновидів капіталістичного бізнесу (різновиду дозволеного й недозволеного), навіть легалізації останнього. А легалізація, в свою чергу, — наслідок безсилля офіційних буржуазних інституцій та офіційної буржуазної моралі перед джином злочинності, якого вони самі випустили з пляшки. Проте не тільки; легалізація ця свідчить ще про внутрішнє, принципове беззаконня «вільного підприємництва». Кілька десятиріч тому О’Геирі в новелі «Шляхи, котрі ми обираємо» уподібнив ділка бандитові. Відтоді художній образ перетворився на життєву реальність…