Читать «Ярино, вогнику мій» онлайн - страница 20

– А, це ти! Доброго ранку, – буркнув він і знову розтягнувся на чепраку.

Ярині не сподобалася ця непривітність, але вона промовчала й пішла умиватися. Коли повернулася, Данило вже встав і сідлав коней. Дівчина простягнула козакові каптан.

– Залиш поки собі, – мовив він. – Ти зовсім змерзла.

Ця чемність потішила самолюбство Ярини, але, як на гріх, у пам’яті спливли його вчорашні насмішкуваті слова, і душу знов сколихнула образа. «Не обов’язково було натякати мені на те, що я негарна!» – роздратовано подумала Яринка і скочила на Промінчика. Данило вмився, швидко зібрався, і вони вирушили у дорогу, але їхали мовчки.

– А можна швидше? – порушивши мовчання, попросила Ярина.

– Навіщо швидше? – запитав Данило. – Куди тобі поспішати?

– Мені треба встигнути наздогнати брата. Якщо я не наздожену його зараз, то не знаю, де потім його шукати.

– А ти хіба не знаєш, куди саме він поїде? Адже степ великий!

– Він говорив, що на Січ. І їде він із моїм хрещеним, з Петром Дубченком, – відповіла Ярина.

– Чого ж ти одразу не сказала, з ким він їде?! – усміхнувся Данило. – Треба ж таке!

– А ти хіба знаєш мого хрещеного? – здивувалася Ярина.

– Та хто ж не знає Петра Дубченка на прізвисько Вип’ю бочку?! – розсміявся той. – Точніше, хто про нього не чув?! Правда, особисто з ним я не знайомий, але чув, що такий є. Та його, напевно, всі на Низу знають: подейкують, ніхто перепити його ще не зміг! Якщо він тобі хрещеним доводиться, то знайти твого брата буде нескладно, – лукаво усміхнувся Данило.

– Він і братові моєму хрещеним доводиться. Ми його дуже любимо, і він для нас як рідний батько. Мені дуже треба наздогнати їх, інакше я не знаю, куди тоді подітися, – жалібно промовила Ярина.

– А чому ти з дому втекла? – прямо запитав Данило.

– Я не хочу про це розповідати, тому що… тому… – Ярина зам’ялася, не знаючи, як відкрутитися від незручного запитання. – У мене не було іншого виходу, і я не можу розповісти тобі про причини.

– «Кохання, кохання, з вечора й до рання! Як сонечко зійде, як сонечко зійде, кохання відійде!» – наспівав Данило, глузливо поглядаючи на дівчину.

– До чого тут це? – не зрозуміла Ярина і почервоніла, тому що безсовісний Данило голосно зареготав. До неї нарешті дійшло, що її супутник вважає, буцім вона за полюбовником із дому втекла. Від цього їй стало одночасно і соромно, і прикро, і з’явилася злість на насмішника.

– Та чи маєш ти совість? Чому ти мене весь час принижуєш?! – вигукнула дівчина, ледь стримуючи злі сльози. – Що я тобі зробила?

– Та чому ти злишся? Я просто пісеньку заспівав! А ти сказилася, – із невинним виглядом відповів козак, ледь стримуючись, щоби знову не зареготати, і подивився на неї: Ярина почервоніла, у яскраво-зелених очах застигли одночасно і гнів, й образа, а гарні уста тремтіли. Данилові стало шкода її і заразом ніяково, що знову образив дівчину. – Не гнівайся, Яринко! Ти наче дитя мале, що не скажи – ледь не плачеш? Так у тебе сліз не вистачить через кожен жарт ридати, – поблажливим тоном порадив він, щоб позбутися почуття ніяковості.