Читать «Ярино, вогнику мій» онлайн - страница 17

– Стій, дівчино! – пролунав позаду оксамитовий голос козака. – Не тікай! Я не заподію тобі лиха!

Мимоволі Ярина підкорилася і стримала коня.

– Чого тобі від мене треба? Навіщо ти їхав за мною слідом? – нервово запитала вона, насторожено стежачи за козаком.

– Тому що мені теж треба їхати в цей бік. А ще щоб повернути тобі ось це! – зі смішком відповів незнайомець, зауваживши її переляканий вигляд. Він під’їхав ближче і простягнув Ярині монетку.

– Дякую! Ти дуже добрий, – буркнула Ярина, ховаючи її в кишеню.

Козак уважно глянув на неї, а потім запитав:

– А куди ти їдеш сама?

– Гадаю, що тобі це буде не цікаво.

– Я не питаю чому. Я питаю куди. Ти ще майже дитина, але їдеш без супутників. Та й верхи їздиш чудово, а кінь у тебе не якась шкапа – за такого без жалю платять золотом. Видно по тобі, що ти не з бідної родини. Вочевидь, ти з дому втекла. І якщо втекла, то навіщо їдеш у Дике Поле? Адже ця дорога веде в степ. Що такій, як ти, там робити? – козак ставив цілком слушні запитання.

– Це вже моя справа, яка тебе не стосується! – сердито відповіла Ярина. – Я ж не питаю, куди їдеш ти!? Їдь своєю дорогою, козаче, а я поїду своєю.

– Тут один шлях, який веде прямо. Звернути мені нікуди, тобі – теж, тож доведеться їхати цим шляхом разом, поки він не скінчиться, – з усмішкою відповів їй козак. – Та не бійся ти! Я не заподію тобі зла.

– Хтозна, що в тебе на думці! – вигукнула дівчина, змусивши Промінчика відступити на кілька кроків убік.

– Я рудих не люблю, – весело відповів козак. – І худих теж! А ти руда, і така худа, що в твоїх кістках застрягнути можна!

Від таких слів Ярина спочатку почервоніла, а потім зблідла. Дівчина завжди вважала себе поганулею – надто вже вона худа й бліда, та ще й руда, але слова цього вродливого хлопця зачепили за живе, і стало нестерпно прикро, що вона така неприваблива.

– Та відчепися ти від мене! – гнівно вигукнула Ярина і поскакала вперед. Навздогін їй полетів веселий сміх козака, а потім пролунав тупіт копит його коня. Він наздогнав Ярину і на повному скаку вхопив поводи її коня.

– Стій! Не гнівайся! Я не хотів тебе образити. Просто мені тебе шкода і хочеться чимось допомогти. А сказав я так тому, щоб ти не думала казна-що. Та стій ти! Не бийся! – вигукнув козак і з силою потягнув поводи, змусивши Промінчика зупинитися, тому що Яринка спочатку намагалася вирвати їх, а потім люто почала бити худим кулачком по його руці.

– Пробач мені за мій дурний язик, – примирливо сказав він. – Мене звуть Данило Лозицький. А тебе?

– Ярина, – усе ще сердячись, буркнула дівчина.

– А чия ти?

– Нічия! Я сама по собі.

– Так не буває! У тебе ж повинна бути сім’я, батьки.

– Я сирота.

– Зрозуміло. А чому їдеш у степи?

– Туди поїхав мій брат, і я їду до нього, – знехотя відповіла Ярина.