Читать «Якщо полюбиш прокляття» онлайн - страница 8

Люди боялися останніх чаклунів, хоча іноді зверталися до них за допомогою, бо ті були досить-таки удатними цілителями, майже мертвих приводили до тями. А траплялося — і мертвих з того світу повертали. Але ціну за здоров’я призначали самі чародії, і ніхто не міг знати наперед, чого вони забажають: кількох шкурок, глеків чи самої людини. Ті, кого забирали до замків, ставали невільниками, їх не можна було викупити, а найстрашніше — вони самі не хотіли повертатися до звичайного життя, ставали відлюдькуватими, осібними і дуже скидалися на чаклунів.

Тому орачі трималися подалі від кам’яних замків — так безпечніше.

Щоправда, Диводанова прабабця любила поточити ляси про чаклунів.

От і зараз вона сиділа на лаві з прядивом у руці, а навколо неї — тітки та сестри, рідні й двоюрідні, також з роботою в руках.

— Чому ж чаклуни ворогують між собою? — запитала одна з дівчат. — За владу б’ються?

Диводан мишеням прослизнув на піч, де затишно пахло сухою травою, і настовбурчив вушка, хутенько стягнув з голови шапку — щоб краще було чути.

— Не знаю, — сива бабуся старанно сотала довгу нитку покрученими кострубатими пальцями. — Мабуть, занадто войовничими були, от і почали один з одним змагатися. Вважали себе розумнішими й сильнішими за богів, через те й були покарані.

— А ти колись чаклуна бачила?

— Ні.

— А ось люди кажуть, ніби…

— Люди всяке казатимуть, бо сестра моя Огнася колись сама до чародіїв утекла.

Диводан зліз із печі, перевернув пусте дерев’яне цеберко й сів на нього. Спер лікті на коліна, підборіддя — на долоні, тільки бірюзові очі вогниками світилися.

— Кажуть вона красунею була? — не могла вгамуватися сестра.

— Ще й якою! Ні до неї, ні після неї такої не бачили. Висока, струнка, вправна… як Диводан зранку.

— Хіба тільки зранку? Я й увечері прудкий! — хлопчик аж підскочив, а дівчата засміялися.

— Я пожартувала, — старенька усміхнулась куточками зморшкуватих губ. — А ще в Огнеслави було руде, як вогонь, живе волосся, що постійно тріпотіло — чи то од вітру, чи то від її нестримності. І мінливі, іскристі зелені очі. Дзвінкі очі.

— Голос дзвінкий?

— Ні, очі.

— Хіба таке буває?

— Буває… Якось пасла вона отару овець за пагорбом, біля великого струмка. Там і зустріла чаклуна. Навесні це сталося. Мабуть, він причарував її, бо додому повернулась Огнася скаламучена, на себе не схожа. Дивилась у далечінь, ніби там щось бачила. І весь час поривалася втекти до чаклунів. Розуміла, що потрапити до них гірше, ніж до диких степовиків, але нічого зробити з собою не могла. І посеред літа таки втекла. Я дуже сумувала за нею. Їй тільки п’ятнадцять виповнилося, і не було хлопця, щоб про неї не мріяв.

— І не злякалася! — Диводан підскочив аж під стелю. Відерце, на якому він був умостився, весело грюкнуло, перевернувшись. Але не покотилося, бо мало приплюснуту форму — щоб не дай боже не скидалося на коло. А малий ледь і сам не грюкнувся на чисто виметену земляну підлогу. Це знову насмішило дівчат, і він зухвало вигукнув: