Читать «Якщо полюбиш прокляття» онлайн - страница 75

Теплі пальці м’яко лягли на чоло, погладили обличчя.

— Ви мене чуєте, правда ж? Можете розплющити очі?

Катерина. В уяві промайнула її акуратна зграбна постать. Невисока, міцненька, темні глянцеві кучерики вислизають з-під білої накрохмаленої шапочки. Її пальці та її голос — поруч, не в спогадах. Але зараз вона перебуває за межами ірреального океану картин минулого, з якого потужним струменем вибило на поверхню ще один.

…Раїса поправила обидва бантики на Ірочці — на поясі та в розкішно розпущеному кучерявому волоссі. Завжди чепурила її, як малу мальвіну. Якби було так, як він хотів, дочка носила би дві косички та зручні комбінезончики. Камінський у всьому цінував раціональність, а не примхи.

Іринка кумедно морщила носика, а Раїса воркувала, підтягаючи на тоненьких ніжках прикрашені мереживом гольфи:

— А хто тут любить мамусю? Тільки Ірочка й любить мамусю. Покажи, як ти її любиш, — схилялась до донечки, а великі блискучі очі — очі ображеної телиці — дивились на нього, чекали. А він сердився й мовчав…

— Спробуйте розплющити очі, ви ж мене чуєте, я знаю, — голос Катерини бив по голові, відлунював у напружених від тиску очах. Він зібрав усі сили, щоб відповісти:

— Не зараз… Будь ласка, дайте мені спокій…

— Слава Богу! — трохи не в самісіньке вухо закричав відомий безбожник Вуселко. — Реагує!

Проте далі він реагував лише на óбрази, що спалахували в мозку.

…Огидна неголена пика дихала перегаром. Вітчим виривав зі щоденника неохайно пописані синім та червоним сторінки, бгав товстими волохатими пальцями ці аркуші та пхав йому до рота:

— Їж, падлюко! Ми вже по горло ситі твоїми двійками!

Юлька задихався від сліз, розпачливо рюмсав і силувано жував огидний шорсткий папір. Його трусило від страху та ненависті, найбільше ненавидів щоденник і школу з усіма вчителями, книжками та учнями, найбільше боявся вітчима. А матері завжди було шкода. Вона плакала поруч п’яними слізьми й голосила:

— Я на тебе все життя поклала, а ти! Коли ти вже перестанеш брехати?! Коли ти мене ганьбити перестанеш?!

Утягував голову в гострі худенькі плечики, щулився, хотілося зникнути, а вітчим усе шматував рештки щоденника — на клаптики — й ревів басом у самісіньке обличчя:

— Ти в мене його з’їси! З’їси, гадюченя! Нікуди не дінешся! Ану, жуй! — пхав і пхав брудний папір до маленького рота.

А мати кричала своє:

— У батька вдався! На мою голову! На мою бідну голіво-о-оньку!..

Спогад був болісним, переживати це знову не хотілося, але в голові вже замерехтів (він знав, як це виглядає на екрані) аналітичний центр і змушував згадати все.